“Свої книги Іван Степанович Волошенюк писав зазвичай китайськими ручками із золотими перами. І ці книги ставали золотим духовним фондом України”. Так починається книга “Золотоперий чарівник українського слова”, присвячена письменнику Івану Волошенюку (1938-2017). Її автор вінничанин Станіслав Змерзлий – давній друг Івана Волошенюка.

…Друзів – філософів і романтиків, – мов магнітом, тягло одне до одного. Обоє природолюби, Волошенюк — фаховий агроном, Змерзлий — ветеран лісового господарства. Обоє літератори, автори книг і статей, причому Змерлий вважає Волошенюка своїм навчителем. Але найбільше їх пов’язувала щира, віддана і неосяжна любов до України…

“Пишу про Ваше буття на білому світі так, як на серці лягло і збереглося…”. Станіслав Змерзлий згадує, що зростав Іван Волошенюк у родині, яка до кровинки була українською, чарувався народним словом і піснею, святе своє українство ніс, як знамено. Був супержурналістом, людинолюбом і краснословом, в його добрих словах людина була викупана, як у любистку. А його письменницька творчість не вимірюється написаними тридцятьма книгами повістей і оповідань. Ні! Вона охоплює тисячі розповідей про людські долі, історичні розвідки, роздуми і дослідження. Писав без зайвих слів, ткав текст не красиво-пустопорожнім, а таким лаконічним, виваженим, до якого тягнулась душа читача.

Поступ літ благородних… Нелегке дитинство випало Іванку Волошенюку. В рідних Ометинцях жінки від похоронок на його очах сивіли і мліли, їх відливали водою. Аж три трудодні на місяць заробляв малий хлопчик у ланці вдів-фронтовичок. Мама вибивалась із сил, підтримуючи безногу бабусю і трьох дітей-напівсиріт. Все проходяще — тільки злидні постійні. Пам’ять такого не забуває…

А от навчання у школі, в технікумі, в університеті Тараса Шевченка було для Івана гармонією щастя. Книги стали його стихією. Він оволодів винятковим даром слова, писав винятково правдиво, не ложними устами. Його герої — сільські трудівники, травознаї, академіки, садоводи, телеведучі, будівельники, краєзнавці,  фотографи, бджолярі… І кінця-краю немає… Казав, що правда завжди буде зверху, як олія на воді! Вмів і кусати гострим пером, але мав кредо: образити можна, принизити — ніколи!

“Природа — незупинна: вона — процес течії, переливу, руху…”. Станіслав Змерзлий з любов’ю зібрав цікаві образні слова Івана Степановича про подільську природу і довкілля: струмок стрибає на срібній ніжці; зарості акації на старих могилах – це терновий вінок Вічності; серпень ладнає невід з павутиння, щоб забрати з собою літо і тепло;  кашкети соняшників; запазушне дитя… Блискучий вислів  Івана Волошенюка: “Якщо не хочеш знати мови, ти не українець” підтримав Павло Глазовий: “За кожне українське слово вже покладено сто голів”.

Наші дружні стосунки — то життєві візерунки… Майже всі свої твори Іван Степанович із дарчими написами  передавав у величезну 10-тисячну бібліотеку Станіслава Івановича. Змерзлий наводить слова свого друга: “Хочу сприйняти душею і тілом пісню і вітер, потім розплющити широко очі, обернутися навколо себе, охопити поглядом весь світ і відчути себе частинкою цього гарного, безкінечного світу, подякувати Богові за те, що він дозволив мені народитися і що я, завдяки йому, все це бачу і відчуваю”.

Можна тільки позаздрити тим читачам, які ще будуть насолоджуватись книгою “Золотоперий чарівник українського слова”, яку Станіслав Змерзлий написав душею і серцем і щедро прикрасив унікальними фотографіями.

Ірина ЗОНОВА