Був четвертою дитиною в сім’ї. Ще в школі, в сьомому класі, Білозір написав першу пісню. Створивши свій перший ансамбль, брав участь не тільки в шкільних заходах, а й грав на весіллях і танцях.
Весною 1969-го усіх семикласників на весняних канікулах відправили в цирк. Не пішов лише Ігор — замість цього його занесло на обласне радіо до Марти Кінсевич. У той час вона була чи не найпопулярнішою дикторкою на радіо і вела авторську програму про естрадну музику “Мандрівний меридіан”, яка не мала аналогів в Україні. Досвідченість та інтуїція Марти Львівни допомогли їй швидко зрозуміти, що до неї в гості забіг не просто фанатичний хлопчик, який “мріє про радіо” або хоче бути диктором. Вона побачила в ньому майбутню велику зірку — і повірила нікому не відомому хлопцеві, зробивши йому перший професійний запис пісень.
«Так сталося, що вона повірила мені, ще зовсім сопливому пацану, і зробила перший професійний запис моїх пісень (в цей час однокласники були в цирку і ні про що не здогадувалися), – зізнавався Ігор Білозір. – З відомих творів там були «Квіти у росі” і “Любити – не любити». Згодом Білозір переселився до Львова. У місті Лева мешкав за адресою вулиця Фредра, 4. Нині на цьому будинку висить пам’ятна табличка, а в квартирі створено музей композитора. Навчався у Львівському музично-педагогічному училищі та Львівській консерваторії. Усе закінчилося нічим, Ігор так і не отримав диплома про вищу композиторську освіту, хоч консерваторія – у двох хвилинах ходу від його помешкання.
Цікавий факт щодо хитросплетіння різних доль: Білозір навчався в того ж викладача, що і Володимир Івасюк — Лєшека Мазепи. Хоч Ігор не дружив з Володимиром, але часто згадував, як вони сиділи на лекціях поруч. 4 червня 1977 року Ігор Білозір одружився з Оксаною Розумкевич та очолив ансамбль “Ритми Карпат” Львівського автобусного заводу — свій перший колектив. А в 1979 — художній керівник і соліст ВІА «Ватра» Львівської обласної філармонії, що виконує більшість його пісень донині. У «Ватрі» Білозір отримав прізвисько Дуче. Він був справжнім диктатором – справедливим, але дуже вимогливим. Але таким він залишався для влади, для сірих і безликих чиновників, для тих, хто засмічував пісенний сад.
Подружжя Білозір офіційно розлучилися в День сміху – 1 квітня 1991 року.
У 1997 року Ігорю Білозіру присвоєно звання Народного артиста України (Заслуженим був від 6 березня 1990 року).
У ніч з 8 на 9 травня 2000-го Ігор Білозір був жорстоко побитий за спів українських пісень в кав’ярні “Цісарська кава”. Це відбувалося на очах у десятків людей в центрі Львова, за п’ятсот кроків до рідної домівки. 28 травня у лікарні назавжди зупинилося його серце, 30 травня – більше ніж 100 тисяч людей проводжали в останню путь великого композитора.
28 вересня 2001 року Львівський обласний суд визнав винними у вбивстві композитора Дмитра Воронова і Юрія Калініна, визначивши для них покарання у вигляді 15 і 12 років позбавлення волі відповідно. Адвокати обвинувачених оскаржили це рішення, і в січні 2002 року Верховний суд України скасував як необґрунтований вирок по цій справі. Верховний суд повернув справу в апеляційний суд на перегляд іншою колегією суддів. Апеляційний суд Львівської області засудив Дмитра Воронова, звинуваченого у вбивстві композитора Ігоря Білозіра, до позбавлення волі на 10 років. Юрій Калінін, як співучасник, засуджений до 8-ми років позбавлення волі.
Далеко не всі шанувальники його творчого доробку знають, що він був “своєю людиною” у світі українського кіно та навіть дебютував у ньому в 1985 році в рамках телевізійного мінісеріалу Григорія Кохана “Кармелюк”. Їх звів інший легендарний актор, суперзірка та секс-символ вітчизняного кінематографа, Іван Миколайчук.
Роль у серіалі “Кармелюк” він отримав випадково: просто завітав під час зйомок у готельний номер свого друга Гаврилюка, до розмови долучився режисер Григорій Кохан і вже через декілька хвилин сказав: “Ігоре, ти завтра знімаєшся у кіно!”
За словами Івана Гаврилюка, для Білозіра рангів не існувало. Він однаково розмовляв як із високопосадовцями, так і з друзями. Григорій Кохан запропонував Ігореві роль придворного співака Митницького. Білозір виконував пісню “Гей, моя доле, болем поранена, як сіре поле».
Окрім цього “кінематографічного епізоду”, Ігор Білозір також був палким шанувальником футболу. Був “своїм” Білозір і в театрі. Режисер та актор Федір Стригун пригадує, що Ігор часто заходив до них у Національний драматичний театр ім. Марії Заньковецької.
І сьогодні, в день його народження Лариса Білозір на своїй сторінці написала:
«На жаль я не мала такої можливості особисто бути знайомою з Ігорем Йосиповичем, але маю щастя бути мамою двох маленьких Білозірочок, його внучок! Я сподіваюсь вони будуть гідно нести пам’ять про їх дідуся!»
Тетяна Кондратьєва
