Від редакції. До 30-річчя «33-го» ми згадуємо разом із вами історії Вінниччини, які мали великий резонанс.
Ще «регіони» Порошенка, загули нардепа, нині емігранта Антем’юка та циганські мотиви із кілограмовими хрестами баронів…
Свого часу ресторан «Бахус» по вулиці Київській, за автовокзалом, вважався у Вінниці найкращим! І столик тут замовити можна було лише по блату чи через Семена Ханука… Бо саме Семен Сергійович три роки був співвласником цього легендарного закладу в роки його найбільшої слави. Тому він знає тисячу таємниць про своїх ВІП-клієнтів, серед яких 5-й президент України, всі народні депутати і губернатори Вінниччини, тодішні «авторитети» та просто відомі у Вінниці люди… А ще Семен Ханук вперше розповів про співаючий «дует» із «Бахуса», якому доля дала шанс стати справжніми зірками великої сцени. Це сучасні мегазірки — Оля Полякова, яка починала свою естрадну кар’єру саме в ресторані на Київській і мала у молодості гарячий роман із дуже відомим бізнесменом Сергієм Кармалітою, та переможниця «Слов’янського базару» — Олеся Азнобіна.
– Чому в 96-му ви стали ресторатором і назвали ресторан «Бахус»?
– Він мав цю назву ще до нас, бо його відкрили тодішні «мебельники» Сергій та Гена. А в 1996-му у мене з друзями виникла ідея зробити із цього закладу найкращий ресторан у Вінниці з простою та смачною кухнею, живою музикою та без жодної бійки та бандитських розбірок… І ми це зробили без мільйонів на ті гроші! Багато вінничан згадують «Бахус», як часи веселої молодості та неповторних фуршетів під голоси наших співачок – Олі та Олесі…
– Тепер можна розкрити секрети успіху «Бахуса»?
– Так… Перш за все, смачна подільська кухня – смажений сом, фарширована за рецептами міських євреїв риба, вінницьке сало-«мармелад», малосольні оселедці, копченості із Ладижина, картопля по-уланівськи, домашні квашені овочі та найкраща у Вінниці жива музика. Кухню, кухарів, бармена, заввиробництвом та офіціантів я з компаньйонами контролював особисто…
Але спершу ми вигнали всіх кухарів, які працювали тут раніше, по «совкових» рецептах і, мабуть, крали! Набрали молодих, дали їм нормальну зарплату та найкращі на той час у місті продукти… Імпорту майже не було… Якщо м‘ясо – то по 25 рублів, якщо помідори, то не по 3, а по 5… Алкоголь – лише оригінал, і ніякої «пальонки». Все – як для себе!
Також було залізне правило – ми і наші друзі ніколи не їмо чи п’ємо «на хрестик»! Сів – плати, навіть якщо ти власник…
І заробити тоді та тепер найбільше можна було на весіллях, бо ти знаєш точну кількість гостей, і це найбільший заробіток для закладу. Ми перші тоді пакували додому те, що лишилось на столах. Інші ресторани щедро «живились» на цьому, а ми заробляли авторитет.
Втім, у нас був випадок, коли після одних новорічних свят, корпоративів, бакетів та фуршетів ресторан опинився у мінусі… Питаю завідуючу виробництвом, як таке могло статись при 2-х змінах кухарів, які працювали майже цілодобово всі свята? А вона мені каже: мабуть, усе покрали по торбах.
Тоді довелось жорстко на це реагувати і міняти персонал…
– Але жива музика була фішкою №1 «Бахуса»?
– Так, наші музиканти славились на всю область, а потім і Україну… Їхній лідер — Сергій Лободюк та група – прийшли до нас самі, бо ми їм зробили пропозицію, від якої неможливо було відмовитись. Яку? Ми не брали із них ніяких грошей та відсотків – вони на 100% працювали на себе! Такого у Вінниці тоді не було… Я не знаю, скільки вони заробляли насправді. Бо хлопці-дівчата мали повну свободу творчості – що грати, як грати і кого запрошувати у групу співати… І якщо був клієнт, який платив цій співочій «банді» за музику до ранку, то вони брали ключі та грали в «Бахусі» до ранку…
– Бійки в «Бахусі» були чи ви домовились із криміналом, що розбірок у вашому закладі не буде?
– За весь час було, може, 2 серйозні потасовки, і то їх влаштували тодішні менти… Перший раз «кіпішувала» охорона із «масложиру», а другий раз між собою зчепились люди в погонах…
Не знаю, горілки було їм мало чи культура у них «хромала» на дві ноги? Але наша охорона вивела швидко цю публіку на вулицю. Та після кількох серйозних бійок та резонансних конфліктів, які не були погашені із самого початку, на мою думку, ця марка нині зійшла до нуля… І це урок для всіх рестораторів.
– Оля Полякова була в «Бахусі» вже зіркою першої величини чи тільки сходила на естрадний Олімп?
– Перший рік у ресторані була в ролі «практикантки» — вона всього боялась, але свій страх переборола і після кожного виступу росла як артистка… Коли прийшла ця впевненість, то відчувалось, що рестораном її кар’єра не закінчиться і Полякова налаштована на велику сцену… Нині, коли бачу її по телевізору, мені приємно згадати перші кроки Олі в «Бахусі» — вона дуже гарна, популярна та епатажна жінка, родом із Вінниці та мого ресторану…
До речі, тоді у нас в ресторані був подвійний роман наших зіркових співачок! Бо Оля Полякова зустрічалась із Кармалітою, а Олеся Азнобіна із Павловим… Зрозуміло, що хлопці часто бували тоді в «Бахусі», що любов вирувала в їхніх жилах і серцях. Але згодом шляхи цих пар розійшлись по життю, а спогади – залишились…
Уявіть собі, що ці дівчата мали таких кавалерів, гарно заробляли! Не життя, а казка… Замовлення тоді однієї пісні було рублів 25 чи більше… А поряд із Олею співала більш досвідчена та на 6 років старша Олеся Азнобіна, яка також стала зіркою першої величини…
– Це та сама Олеся Азнобіна, що потім виграє «Слов’янський базар»?
– Так… Вона була справжньою зіркою та візитівкою «Бахуса». У нас були постійні клієнти, які приходили спеціально на її виступи і знали всі її хіти напам’ять. Олеся — сибірячка, її тато гарно заробляв у Росії, гроші її мало цікавили – вона фанатка сцени та пісні. А Полякова в неї багато чому навчилась – і, перш за все, характеру артиста, який має виходити, чесно працювати і співати на всі 100, навіть для одного столика в пустому ресторані… Згодом Азнобіна переїде в Київ, сама відкриє два ресторани та сенсаційно виграє тоді найкрутіший співочий конкурс в Союзі «Слов’янський базар»… Для співачки, яка починала із «Бахуса», це реально була вершина, але вона ніколи не приховувала своє ресторанне минуле. А, навпаки, пишалась періодом у «Бахусі» та навчанням у Вінницькому музучилищі Леонтовича. Бо і Оля його закінчувала.
Її фірмову «Я родилась в Сибири…» тоді знали всі у Вінниці.
А ще в нашому ресторані один вечір – години 2-3 – співав Олександр Пономарьов, коли він гуляв із тодішньою його дружиною Оленою Мозговою фуршет після вдалого виступу у Вінниці…
– Петро Порошенко був у вас у «Бахусі»? Є легенда, що саме тут ви вступили тоді в його перші ще суто вінницькі «регіони»?
– Так… Але першими ТОП-клієнтами від влади у нас був тоді новий губернатор Толя Матвієнко із Сергієм Татусяком… Потім були всі нардепи, генерали та міністри тих часів, які приїздили до Вінниці. Порошенко опинився серед клієнтів уже як народний депутат після того, коли виграв у Володі Скомаровського 300 голосів на виборах по місту. І саме він мене «затягнув» у свою Партію регіонів у 99-му, яку він створював після «Солідарності»… І втягнув! Бо свого часу я принципово не пішов у КПРС і мав що за це слухати все життя при «совєтах»… А тут Петро Олексійович був настільки переконливий, що Анатолій Ворона, я, Олександр Кривов’яз і ще купа не останніх людей у Вінниці пішли за Порошенком у його першу та другу партії — регіони, які тоді були без «донецьких»… А ми тоді вмовили Порошенка взяти на фінансування вінницьку «Ниву»! Він тоді ще не був олігархом, як тепер кажуть, але великі гроші та залізну хватку мав. І вінницька кондитерська фабрика була вже його…
Вже в 2000-му ми з ним годину мали розмову на «цукерочці» щодо Партії регіонів, із якої він тоді вже вийшов, бо йому так сказав тоді президент… І я йому відкрито сказав: «Я старший за вас на 15 років і бігати туди-сюди по партіях не можу…» І залишився в «регіонах»… А Порошенко тоді руками Толі Ворони створив нову «Солідарність», в яку вступили тоді ще молоді Володя Гройсман, Сергій Моргунов, Алла Алексенцева … Але вже тоді відчувалось, що Петро далеко піде, бо він крутий оратор, стратег і просто так слова та гроші на вітер не кидає… І в 14-му році він цю свою харизму підтвердив на всі 100%, коли під час війни став президентом України…
– Це правда, що циганський барон Вінниці у «Бахусі» ховав свій золотий кілограмовий хрест від бандитів у бачку унітаза?
– Бандитів тоді у Вінниці не було… Принаймні, для мене, бо я сам із борців, знаю всіх спортсменів, майстер спорту і призер десятків союзних змагань. Тому «криші» у «Бахуса» не було і ніхто із авторитетних тоді людей у нас не влаштовував безлади чи бійки. Тим більше, що у них всіх були свої кафе і ресторани…
Барона із хрестом я не пам’ятаю. А «циганські» вечірки на весь «Бахус» влаштовував хіба що молодий та гарячий Віктор Антем’юк, який тоді заробив на автівках із Європи перші великі гроші та любив погуляти до ранку. Коли Вітя приходив у «Бахус» в гарному настрої, то платив музикантам гроші за весь вечір вперед та закривав заклад для інших відвідувачів… Ось такі були тоді часи!
– Семене Сергійовичу, розкажіть, якщо можна, про загибель вашого сина, про доньку в Росії та унікального учня, що в 13 років ламає голими руками цвяхи?
– Син Сергій загинув у 9 років у зубного на кріслі… Пішов рвати зуб, йому зробили укол для обезболювання – і він помер. Це була трагедія, яку я не пережив досі…
Донька моя давно живе у Росії, її там викликала ФСБ і питала за мене як депутата і партійця «регіонів»… Мене тут викликала СБУ і так само питала за доньку, бо вона там. І чому я років 10 тому, давно, до війни, плавав на поромі із Криму в Росію. Хіба це нормально? Мені стільки разів пропонували виїхати за кордон, але я люблю Вінницю і Україну. Я тут вдома, мене всі знають, і я завжди маю роботу, захоплення і хорошу компанію… Мені 72, я перехворів на коронавірус, пересів із «БМВ» на «електричку», продовжую жити і боротись за успіхи інших.
Зараз мене «гріють» успіхи мого вихованця Микити Козловського, який колись стане чемпіоном світу із боротьби. Я в це вірю і знаю, бо він має характер, стержень, якого може я колись не мав, коли по молодості програв вирішальний поєдинок на першість Союзу у своїй кар’єрі борця.
Йому 13, і він дійсно ламає і гне руками цвяхи… Ось відео з ним, яке я показую всім друзям (дивіться на відео в «33-му»).
– Коли ваш «Бахус» остаточно закрився?
– До 2003-го він був під управлінням нашої команди і мав успіх, гримів та процвітав… Я в в 98-му відійшов від справ, бо очолив міський Центральний стадіон та пішов у депутати… Після нас він за нових власників знову перетворився на столовку із комплексними обідами для заводу «Інфракон»… Бо в ресторані треба жити і все особисто контролювати – тоді буде успіх та слава! А як пускаєш все на самоплин – чекай збитків… І там вже не було музики, шеф-кухарів та душі. На жаль, кожна легенда має свій початок і свій кінець. Для мене ці 3 роки із 96-го в «Бахусі» — це одні з найкращих спогадів у мої 72 роки та унікальна можливість спілкування із цікавими, відомими та справді знаменитими вінничанами і гостями Вінниці…
Роман Ковальський
