Випускниця Вінницького національного технічного університету Ірина Борщова проживає у столиці Канади – Оттаві.
І працює наша землячка у найбільшому науковому авіаційному центрі країни Research officer at National Research Council Canada. Там займається розробкою програм, які перетворюють пілотовані літаки на безпілотні.
Відомо, що Ірина навчалась на кафедрі «Автоматика та інформаційно-вимірювальна техніка», а по закінченні стала кандидатом наук за спеціальністю «електротехніка» у Меморіальному університеті Ньюфауленда (Memorial University of Newfoundland).
– Я з дитинства цікавилася автоматикою та точними науками, тому вступ до технічного університету став логічним рішенням. У 9-му класі я вирішила, що навчатимусь у ВНТУ. Ще в ті часи, коли я вчилась в Україні, наша держава не виділяла достатньо коштів на інженерію. Аби отримати інженерний фах, не було вдосталь належного обладнання. Зовсім інший підхід у Канаді. Мені проєкт оплатив усі технічні засоби, котрих потребувала, — комп’ютери, камеру, автопілоти, дрони. Для досліджень я мала усе — тільки працюй.
Так я захистила докторську у сфері автоматичної посадки безпілотних літаків. Потім мене запросили на роботу. В Україні, на жаль, таких коштів не було. Після захисту докторської працювала у малому бізнесі, де розробляла радари для уникнення зіткнення безпілотних літаків. Мій внесок — написана програма, яка читає дані з радара і передбачає зіткнення з іншим літаком, а також дає вказівки пілоту, який маневр слід здійснити, аби уникнути зіткнення. Нині я науковий співробітник у National Research Council, власне у Flight Research — у найбільшому науковому авіаційному центрі Канади розробляю алгоритми з автоматики і автономії, тобто пишу програми, які перетворюють пілотовані літаки в безпілотні. Співпрацюю з Transport Canada, Department of National Defense, університетами і малими компаніями, – розповідає дівчина.
За час проживання Ірина встигла об’їздити найбільші міста країни та США — Ванкувер, Торонто, Монреаль, Галіфакс (Канада), Сієтл, Нью-Йорк (США). За її словами, Канада — дуже демократична країна. Іноземців легко сприймають за своїх і не зважають, що хтось приїхав з іншої півкулі.
– Я вдячна завідувачу моєї кафедри АІІТ ВНТУ, доктору технічних наук, професору Роману Квєтному (мій науковий керівник бакалаврської і магістерської). Вдячна Анатолію Васюрі (тоді він був деканом), Сергію Довгальцю (мій перший науковий керівник), професору Володимиру Дубовому — у нас з ним завжди були гарні стосунки, хоча він з іншої кафедри — завідувач кафедри КСУ. Вдячна доценту Олександру Дрючину, ми з ним підтримуємо стосунки і нині — у соціальних мережах. Вдячна Миколі Бикову, Олександру Ігнатенку (на той час Олександр Григорович був заступником декана з виховної роботи, а я була головою студради і ми тісно співпрацювали). Вдячна багатьом викладачам ВНТУ — не можу усіх перерахувати. Врешті, найважливіший урок, який отримала у ВНТУ — це самоосвіта. Університет навчив мене шукати вирішення проблем сомотужки, не сподіваючись на когось.
Віталіна Володимирова
