3 квітня 1920 року в селі Дубові Махаринці Вінницької області народився Іван Дем,янюк – людина-загадка, про якого компанія Netflix зняла фільм «Диявол по сусідству». Незасуджений і не виправданий, навколо нього й досі точаться гарячі дискусії, хоча 17 березня 2012 року він помер. Газета «33 канал» присвятила не одну статтю дослідженню його справжньої біографії.

Іван Дем’янюк пережив Голодомор, потім потрапив у ряди Червоної армії, а пізніше – у нацистський полон. Під час ІІ Світової війни перебував на території Польщі, потім емігрував до США, де працював механіком на заводі Генрі Форда. Мав дружину та трьох дітей. Разом вони відвідували православну церкву у місті Клівленд, жили життям місцевої української громади. Уже як Джон, а не Іван, він реалізував свою мрію про кращу долю за океаном. До певного часу. А точніше – до 70-х років минулого сторіччя. Саме тоді американські міграційні служби отримали з Москви список своїх громадян, які співпрацювали з нацистами. Їхні фотографії вислали в Ізраїль. Там свідки, які пережили Голокост, впізнали у Джоні-Іванові Дем’янюку ката з концтабору в Треблінці, «Івана Грозного». Це він із задоволенням, як стверджувалося, закидав в’язнів у газові камери, бив їх, колов мечем та обрізав вуха і груди. Для Дем’янюка це означало, що решту життя він проведе як фігурант судових процесів у трьох країнах; його двічі позбавлять громадянства, він потрапить у смертну камеру, потім буде виправданий і знову засуджений. Для одних він назавжди залишиться нацистським дияволом, для інших – жертвою, бо переконливих доказів його провини так і не було наведено.й

У 1981 році Дем’янюка позбавляють громадянства США, у 1986 екстрадують до Ізраїлю. Місцевий суд доводитиме, що він є охоронцем концтабору “Треблінка” на прізвисько “Іван Грозний” – саме “Грозного” в Дем’янюку впізнали одразу кілька вцілілих в’язнів концтабору.
Він, за їхніми спогадами, керував установкою, що закачувала газ у камери смерті.
За останні 35 років свого життя він пережив судові процеси у трьох країнах. Його засуджували до смертної кари, виправдовували, потім знову засуджували. Увесь цей час суперечки щодо того, винен він чи ні, не вщухали. Дем’янюк, якого привезли зі США в інвалідному візку, постав перед судом у віці 90 років, а через рік він помер – ще до того, як апеляційна скарга могла бути розглянута у вищому суді.
«Дем’янюк був у тій ситуації, в якій німці ніколи не були. Він був перед вибором: вмерти з голоду в концтаборі сам, а таким чином загинуло близько трьох мільйонів радянських військовополонених, або стати охоронцем у концтаборі», – говорить історик Анатолій Подольський. Він додає, що німецький солдат чи офіцер, який відмовлявся розстрілювати євреїв, ризикував втратити відпустку чи премію, а українець, якого завербували в охоронці чи в допоміжну поліцію, був би тут же ж розстріляний разом з євреями.
Через девять років після смерті Дем’янюка нічого не змінилося.Ті, хто захищають його, кажуть, що переконливих доказів його провини так ніхто і не навів. Їх самих звинувачують у виправданні “монстра”.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПІДСУДНОГО Івана Дем’янюка, виголошена від імені підсудного його адвокатом др. Ульріхом Бушем підчас судового процесу в Мінхені, 13-го квітня 2010 р.
Я вдячний усім людям, які допомагають мені в безнадійному становищі дуже хворого – як у в’язниці, так і в залі суду. Тому я особливо дякую медичному персоналу, який полегшує мої болі і допомагає мені пережити це випробування, яке є для мене катуванням.

Насправді ж я хочу вказати на таке:
1. Німеччина винна в тому, що через її війну на знищення проти Радянського Союзу я втратив свій дім і свою батьківщину.
2. Німеччина винна в тому, що через неї я став військовополоненим.
3. Німеччина винна у створенні таборів для військовополонених, де через цілеспрямоване обмеження харчування я та мільйони інших полонених червоноармійців були засуджені до голодної смерті, і тільки з Божою допомогою я вижив.
4. Німеччина винна в тому, що змусила мене стати рабом німців у таборі для військовополонених.
5. Німеччина винна в розв’язуванні війни, в якій 11 мільйонів моїх земляків-українців були вбиті німцями і ще більше мільйонів – у тому числі моя кохана дружина Віра – були вивезені в Німеччину для примусової праці і рабства.
6. Німеччина винна, що примусила тисячі й сотні тисяч моїх співвітчизників без їхньої згоди стати співучасниками німців у диких планах геноциду євреїв, ромів, циган, слов’ян, українців, поляків і росіян.
Вона зробила це, погрожуючи смертю тим сотням і тисячам, хто не хотів брати в цьому участь і хто був убитий за це німцями. Ба більше, сотні тисяч людей були депортовані і страчені Сталіним або мучилися десятиліттями у сибірському ГУЛАЗі і працювали як раби для комуністів.
7. Німеччина винна в тому, що змусила мене до жалюгідного існування у таборі переміщених осіб ще роки після війни.
8. Німеччина винна в моїй примусовій депортації до Німеччини на схилі життя у 90 років. І це після 30 років судового переслідування в Ізраїлі, США і Польщі – а також після 10 років ув’язнення, 5 із яких я провів у камері смертників в Ізраїлі.
9. Я звинувачую Німеччину в тому, що вона висунула проти мене фальшиві звинувачення у співучасті в убивстві, і ці звинувачення були подані наприкінці мого життя і сил – в порушення закону про позови до осіб, старших 65 років, і в порушення Європейської конвенції про права людини.
10. Я звинувачую Німеччину в тому, що вона змусила мене животіти більше 9 місяців у тюрмі Штадельгайм – ув’язненого, хоч і не визнаного винним.
11. Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив мою другу батьківщину – США – без шансу на повернення.
12. Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив сенс свого життя, свою родину, своє щастя та будь-яку надію на майбутнє.
Щохвилини, щогодини, щодня і щомісяця я почуваюся як військовополонений у Німеччині. Я відчуваю цей процес як продовження моїх страшних спогадів про німців, як продовження невимовної неправди, заподіяної мені німцями. Я знову стаю невинною жертвою німців.
Мені здається надзвичайно несправедливим, що Німеччина за допомогою цього суду перетворює мене з військовополоненого на військового злочинця.
Нестерпною є зарозумілість Німеччини, яка використовує мене, щоб відвернути увагу від військових злочинів, учинених німцями, щоб ці злочини було забуто і щоб неправдиво проголосити – мовляв, справжніми злочинцями у злочинах наці були я, українці та інші європейські сусіди нацистської Німеччини.
Я вважаю, що цей суд, який провадиться винятково наді мною, іноземцем у таборі Травники у порушення принципів однакового поводження з німцями-членами СС та безліччю інших німців у Травниках, не має нічого спільного з принципами справедливості і права.
Мені вже доводилося захищати себе в Ізраїлі – від обвинувачень мюнхенського прокурора. В Ізраїлі мене звинувачували в причетності до нацистських злочинів у таборі Собібор.
Верховний суд Ізраїлю визнав, що звинувачення ізраїльських прокурорів не доведені – при винесенні цього вироку враховувалося, що я був заарештований більше, ніж 7,5 років. З них п’ять років я провів у камері смертників.
Я відчуваю несумісним із справедливістю і людяністю, що більше 35 років я був змушений захищати себе як постійно переслідуваний Управлінням спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США і Всесвітнім єврейським конгресом та Центром Симона Візенталя.

Тепер в кінці свого життя і сил, проводиться 30-ий чи 40-ий судовий розгляд тієї ж справи – і в мене немає сил боротися. Я безпомічний проти цієї судової війни, яку тепер в Управління спеціальних розслідувань США перехопила Німеччина.
Моя кохана дружина, Віра Дем’янюк, з якою я прожив у шлюбі 50 років, теж страждала в Німеччині. Саме німці позбавили мою дружину її юності, забравши силоміць у Німеччину для багаторічної примусової праці.
Страждання, яких ми зазнали через німецьку війну на винищення слов’ян, важко описати словами. Чому Німеччина знову і знову вирішує мучити мене і мою родину – є для мене незбагненним.”
Іван Дем’янюк.

Тетяна Кондратьєва