Сьогодні Алла Боровська-Вітвіцька уже планує до друку третю і четверту збірки власних віршів, а ще декілька років тому соромилася навіть зізнатися у своїй творчості.

– За першою освітою я інженер-технолог бродильних виробництв та виноробства, а за другою вищою — фахівець з банківської справи. Хоча з дитинства багато читала художньої літератури. Ще у школі робила перші спроби писати вірші. Але серйозно повернулася до свого захоплення, як працювала в облдержадміністрації. Держслужбовцю не прийнято висловлювати свої емоції, але творча людина не може мовчати і все наболіле виливаєш у віршованих рядках, — розповідає Алла Боровська-Вітвицька.

– Зараз працюю у відділі звернень. Люди звертаються зі своїми проблемами, болем. Щодня бачиш несправедливість у транспорті, магазині, на вулиці.

Якось на концерті зустріла Миколу Костіна — першого мера Вінниці. Він попросив у мене ручку щось занотувати, а в знак подяки витягнув листок із своїм віршем «Ода жінці» і подарував мені. У батьків вдома були його збірки. Я їх перечитала і вирішила, що саме він має стати моїм першим критиком. Знайшла його телефон. Ми зустрілися, і через тиждень Костін уже мотивував мене друкуватися. Його слова назавжди закарбувалися у моїй пам’яті: «Я теж вагався, чи друкувати першу свою збірку. Був тоді мером. Мене усі знали. І коли вийшла збірка, здавалося, що на мене усі дивляться і думають, що там у нього в голові, бо я ж і про особисте писав». І тоді я вирішила: якщо людина на такій посаді насмілилася своє потаємне публікувати, то я теж можу.

Старша донька має більш математичні та аналітичні здібності. Дуже творча моя молодша, Катруся — студентка ІІІ курсу факультету журналістики Львівського університету ім. Франка. Вона марила журналістикою, і її мрія здійс­нилася. Катя пише дуже неординарні вірші. Часто обмінюємося з нею творчими ідеями.

Уже зібралрся достатньо віршів для ще двох збірок. Друзі та колеги готові допомогти з фінансуванням. Єдине — не вистачає часу. Ми проживаємо життя на роботі, а на віддушину, те, що насправді приносить радість, не вистачає ресурсу. Але збірки обов’язково будуть, бо хочу залишити слід після себе.

Людмила Поліщук

Чому ми бідні? Бідні, бо дурні?
Немов чужі, а по корінню рідні…
Йдуть українці босі по стерні,
Доводячи віками, що ми гідні…

Де наша гідність? Кожен сам на сам,
Сусід сусіду заздрить ще спокону.
Хоч сам не з’їм, а іншому не дам!
А потім йдем молитись на ікону…

Дісталась нам у спадщину земля,
Родючішої не знайдеш у світі.
А ми з пелюшок вже вчимо маля,
Що цінувати треба лиш по свиті…

Та є у нас народні ще скарби,
Це люди, що ішли завжди супротив.
Для когось ми завжди були раби,
Що витривалі у полях до поту…

І це у нас залишилось в кровІ…
Рвемо у боротьбі ми досі жили.
Чому ми бідні? Бідні, бо дурні?
Бо розумом своїм іще не жили…

***
Не на те життя ми витрачаєм,
Молимося знов не тим богам.
Найдорожчих часто ми втрачаєм,
Тільки бережем частіше крам.

Все не те… Машини, гроші, дачі…
Голосна в домівці пустота!
Скільки нас, душею ще незрячих,
Бродять одиноко по світах?

Скільки тих, хто гордість, як нікчему,
Ще не зміг в собі перемогти?
Все доводить рідним теорему,
Спалюючи нерви і мости?

Скільки тих, хто часто поза очі
Скаже, наче в спину встромить ніж?
Я давно мовчать частіше хочу,
Хочеш, бий мене чи словом ріж…

Скільки тих, хто просто так ударить,
Не відчує в рідних душах щем?
Навіть сонце вдягнеться у хмари,
Щоб змивати згодом бруд дощем…

Лиш коли вже горе нас спіткає,
Розумієм всю вагу образ.
Не на те своє життя втрачаєм —
Не повернеш ні людей, ні час…

***
Сьогодні я прошу здоров’я лишень,
Щоб влітку нарвати у жмені вишень,
Щоб взимку ловити сніжинки з небес,
Й напровесні чути «Христос воскрес!»

Щоб мати можливість пізнати усіх,
Любити дощі, сонцеспеку і сніг.
Щоб дихати рівно в хвилини тривог,
Щоб завжди в душі були віра і Бог.

Я прошу, щоб рідні ще довго жили,
Щоб квіти осінні до снігу цвіли,
Щоб вдома стрічали щотижня батьки,
Щоб вік не давався їм довго взнаки.

Я прошу лиш миру, я прошу добра,
Лише щоб тепло нам давала іскра,
Щоб поміж людьми не ходила біда,
Щоб хліб на столі був і свіжа вода.

Я долі попрошу для наших дітей,
Щоб серце раділо від добрих вістей,
Щоб сонце вставало у світлі часи,
Щоб вранці будили птахів голоси.

Я мудрості прошу для рішень усіх,
Хай пісня лунає і котиться сміх.
Я просто попрошу натхнення «на днесь»,
Щоб жив лише в мирі народ наш увесь!