Тетяна Іванова служить у бригаді транспортної авіації імені Героя України Дмитра Майбороди. У військовій частині в Гавришівці вона із листопада 2020-го. Підписала контракт на 10 років.
Дівчина закінчила Харківський авіаційний університет. У свої 23 роки авіаторка підкорює небо на військових літаках АН-26. Має 220 годин нальоту на військових літаках та 7 стрибків з парашутом. Серед службових обов’язків – прокладання маршруту під час польоту, відслідковування метеоумов на радарах, а також рекомендації командиру літака під час заходу на посадку.
– Мій батько служив офіцером з бойового управління, а тоді начальником командного пункту. Саме він і порадив мені обрати професію штурмана, бо й сам на нього вчився. Коли подавала документи у Харківський університет, було три місця для жінок-військовослужбовців, і я пройшла. У мене взуття 36-го розміру, зріст 156 сантиметрів. Був випадок, коли потрібно було тренувати вестибулярний апарат, то я не могла дотягнутись до основи, трималась за саме кріплення. З 120 випускників льотного факультету лише четверо закінчили університет з відзнакою. «Золоту» медаль з рук командувача Повітряних сил Сергія Дроздова отримала і я. До 5-го курсу проходила льотну практику у Чугуєві і літала на АН-26Ш, який у вересні 2020 року розбився. Тоді загинули майже всі курсанти. Я знала тих хлопців, і мені досі за них дуже боляче…
Але ця трагедія не змінила плани Тетяни – вже в листопаді 2020 року вона прибула служити у Вінницю.
– Штурман – це дуже серйозна професія, бо ти береш відповідальність не тільки за авіаційну техніку, а й життя. Чому стала льотчиком? Тому що коли літаєш і бачиш світ – це справді круто! А бути військовим льотчиком – це ще й престижно. Хочу показати, що жінки в армії не тільки для того, щоб «каву носити». На жаль, існує такий неприємний стереотип. Дивлячись у майбутнє, бачу нашу авіацію у НАТО.
Цього року Таня мріє стати на весільний рушник, коханий теж військовий. Хоче, щоб був присутній і тато, але він нині у Африці – працює там після виходу на пенсію. Рідна мама дівчини померла від раку. А її мачуха у Перу. Але там зараз дуже жорсткі карантинні обмеження, щоб прилетіти до України.
Вінничанка Тетяна Конорєва-Шиляєва першою прийшла у військову частину в Гавришівку 21 рік тому – керує гвинтокрилами. Налітала на гвинтокрилі майже пів тисячі годин.
– Я – дочка військового льотчика, у нас родинна династія. Дитинство проходило у військових гарнізонах. Я навчалась у Харківському інституті Військово-Повітряних сил, закінчила в 2003 році. У мене на курсі 4 дівчини було. Дві служать у Херсоні. З двох одна тільки літає. Поки що немає більше жінок-пілотів – тільки штурмани. Мої батьки нормально поставились до вибору професії, бо батько в мене також військовий льотчик-снайпер, полковник запасу. Мама працює на авіаремонтному заводі. Не військова, але також пов’язана з авіаційною технікою. Сестра – також військова, – каже Тетяна Конорєва-Шиляєва. – Уперше політала ще 16-річною, з того часу без неба себе не уявляю. Які б форс-мажорні ситуації чи небезпеки не траплялись за роки служби, жодної хвилини про свій вибір не пошкодувала. Керівником служби безпеки польотів до мого призначення був льотчик Дмитро Майборода. Він загинув в АТО, посмертно удостоєний звання Героя України. Зараз молоді багато літає. А коли я прийшла до частини, рівно рік не могла піднятись у небо, щоб виконати свій перший політ.
Чоловік авіаторки Євген – керівник польотів у військовій частині, де й вона служить. По радіозв’язку спілкуються протокольною мовою. Але визнає: коли в небо піднімається дружина, серце б’ється сильніше. Свого часу це допомогло під час форс-мажорної ситуації, бо був випадок, коли відмовив радіозв’язок і зв’язувались через мобільний. Неважко здогадатись, кого Тетяна Конорєва-Шиляєва тоді набрала. Звісно, свого чоловіка…
– За всю історію частини – лише ці дві Тетяни служать на таких посадах, – каже заступник командира бригади з морально-психологічного забезпечення підполковник Олег Бомбело. – Ось такі дві унікальних жінки – сильні, професійні та патріотичні. Впевнений, що з ними Україна буде завжди захищена від окупанта.
Вікторія Снігур
