Ось що вони розповіли «33-му».

– Перехворіли ми усі: дружина, батько, донька та зять. Але лише ми із батьком потрапили до лікарні.

Коли нас «швидка» доправила до приймального відділення «Фтизіатрії», що у Вінниці, там у черзі вже було 8 «швидких». Вже у відділенні ми дізнались, що поступило за цю добу до 40-ка пацієнтів. І це лише в один заклад, що спеціалізується на лікуванні коронавірусу.

Це був, мабуть, найкритичніший день для лікарні, а для нас таким був місяць. Бо саме стільки трималися осколки коронавірусу в тілі мого 91-річного батька. Але він подолав це! А ось зі мною, його сином, були важчі справи. Мені 31 день довелось бути залежним від кисневої маски. І я був, як кажуть медики, «важким хворим».

Думаю, тим, що переборов ті найважчі дні та хворобу, маємо з батьком завдячувати Богу і лікарю-професіоналу, кандидату наук, викладачу медуніверситету, фтизіатру із 30-річним стажем Михайлу Анатолійовичу Тхоровському.

Щоправда, перша зустріч у нас була специфічна.

Я йому одразу в своєму «чумному стані» заявив, що ділю лікарів на три категорії: не лікар, лікар-любитель та професіонал. І тільки по завершенні лікування я скажу йому, хто він є. Він посміхнувся… І почав нормалізовувати мій психологічний стан. Бо ж паніка, інтенсивність дихання шалена, а навколо всі в «скафандрах». Я навіть обличчя лікаря Тхоровського побачив лише під час виписки.

Але бачив не раз піт на спині і в ін­ших лікарів резинові чоботи набато більших розмірів.

– Отікають ноги через великі навантаження і багатогодинну працю, — пояснили, – тому доводиться носити такі.

Коли лікарі проходять червону і зелену зони — їх обробляють. І тому заходили часто змоклими, як після дощу.

Щодо умов — поклали нас з батьком у відремонтоване відділення, в бокс, там були туалет, душ. З перших годин — крапельниці, курс лікування, гарне харчування — все безоплатно.

Але критичні дні — коли сатурація 57 – таки наступили. Це був 14-16 день хвороби. І тоді у кожного настає власний «дев’ятий вал» — подолаєш чи ні.

Я розумів лікаря, бо він знав і розумів: перед нами майже незвідана хвороба. Як організм буде себе поводити — не знає ніхто.

Коли настала ця криза, рідні шукали порятунку, як могли. Добрались і до головного інфекціоніста області, професора Вінницького медуніверситету Лариси Мороз. Вона проконсультувалась із моїм лікуючим лікарем, вирішили прокапати ще, що називається, «кризовими ліками» — актемрою, 2 флакони, за 12000 кожен, дружина купила в «Конексі».

Третій дали у лікарні.

Одразу полегшення не було. Я тоді завжди повторював відому фразу: найтемніша ніч перед світанком. І вірив, що цей світанок настане. Я збирав силу волі в кулак і дихав з останніх сил. З інших палат чувся специфічний стогін, тому розумів, що я тут такий не один. Щоб ви розу­міли — це такий стан, що пос­тійно задихаєшся. І без кисню — все… Постійна паніка, що цей видих — останній. Але треба знаходити сили і не здаватись…

Уже на третій день кризи я відчув, що перестав боятись…

З того часу і пішло покращення.

– А були перебої з киснем?

– Були. У критичні дні, в суботу, здається, ми відчули, що кисень не подається, одразу перейшли на концентратори, які були в палаті. Але ними мені було дихати важко. Тому, коли через вісім годин подача кисню поновилась — ми ковтали його як могли.

Я не їв і майже не спав 5 днів. Коли пішов на поправку, настав «жор», бажання їсти і жити. Ці дні батько молився за мене… І лише коли мені стало краще, показав мені свої сльози. Але після мого покращення наступив його криз…

3 дні він відмовлявся від їжі. І я дуже хвилювався. Самі розумієте — 91 рік.

Як я лише відчув, що можу себе обходити — одразу почав проситися виписати нас додому. Але у батька були ще рештки коронавірусу. Коронавірус в його організмі, підкреслюю, був 31 день. І вже третій тест при виписці показав, що хвороба покинула його.

А далі день виписки. І тоді я сказав лікарю, що він справжній професіонал…

Хоча, якщо чесно, я бачив там різних медиків. Особливо серед молодшого персоналу. Тут, як і всюди, є людський фактор…

Тому сьогодні хочу щиро вклонитись усім справжнім лікарям, медикам, які в таких пекельних умовах рятують життя.

День, коли за нами приїхав син Юрій із дружиною Ларисою, ми пам’ятатимемо з батьком все життя. Я не міг надихатись Вінницею. Не міг зайти в хату, намагався із батьком сидіти в дворі і дихати, дихати…

Якби мене попросили охарактеризувати цю хворобу, то сказав би, що вона — як небо. Дивишся і не знаєш, як коронавірус тебе зачепить і де вистрелить. Щоправда, ще і вдома, після виписки, я досі користуюсь концентратором. Батько щоденно розходжується. Він — боєць! Не так швидко постковідна недуга відступає, а сили прибавляються, як хотілося б. Але прогрес є. Я вже ходжу кілометр! А кілька тижнів тому до туалету було важко дійти!

Тут не можу не згадати свого сімейного лікаря Ірину Шамрай. Вона вела нас дуже професійно і уважно. І веде після виписки. На її вимогу здали всі ана­лізи, і вона призначає вже реабілітаційне лікування. Думаю, бага­тьом «сімейникам» треба переймати у неї досвід.

І ось я, не так давно важкий коронавірусний хворий Геннадій Наумчук, та мій батько, 91-річний Василь Наумчук, який зумів подолати корона­вірус та ще й доглядав за мною у палаті, хочемо звернутись до всіх, хто читає нашу історію:

– Вірте та боріться за життя. Але не втрачайте момент госпіталізації. Не переоцінюйте свої сили. В жодному разі не пускайте справу «на авось». Вимірювач сатурації має бути обов’язково у кожного хворого. І якщо сатурація 92 — це сигнал до госпіталізації. І ще хотілося б заспокоїти тих, хто каже, що в медичній масці їм незручно. Ще й як зручно! Просто ви не пробували, як бути в кисневій. Бережіть себе і не намагайтесь бути схожими на туземців.

Будем жити, дорогі вінничани! Бажаю всім здоров’я!

Спілкувалась
Тетяна Редько

Від редакції. Ми продовжуємо знайомити вас із неймовірними історіями вінничан, які подолали коронавірус. Щоб подякувати лікарям та медикам, які на передовій цієї війни. Для того, щоб вселити віру кожному – будемо жити.