Найліпше про себе ювіляр розповів сам у своїй іронічній біографії.

Пишучи про себе, я завжди думаю про інших. Скажімо, моїх критиків чи дослідників. Якщо уже тепер точаться бої місцевого значення між Крижополем і Погребищем, то що вже казати про моє далеке майбутнє. Крижопольці стверджуватимуть, що я народився на кордоні між Вапняркою і Крижополем, погребищенці, що моє місце народження у Гопчиці.

Аби майбутні вчені не ламали навколо моєї голови своїх гострих пер, я уже за життя заявляю (у мене ще навіть паспорт є), що народився я в селі Іванові, Калинівського району на тій же Вінниччині.

Звичайно, я не відмовляюсь від вищеназваних сіл і містечок, бо в рідній мені Вапнярці, де я ні разу не був, народився мій герой — граф Сідалковський — аристократ із Вапнярки, якому незабаром мають поставити на Вапнярському пероні бронзовий пам’ятник за рахунок невідомого автора. Що ж до Гопчиці, то там дуже гарні ставки, недалеко народилася річка Рось, від якої пішли київські русичі, і я там ловив по записці знайомого голови колгоспу (тепер фермера) отакенні коропи. У Крижопіль їздив до своїх друзів. Бо вони мене запевняли, що кращої бурячихи, ніж у Крижополі, ніде не Вінниччині не знайдеш. Хіба, що в моєму Іванові.

Народився, як ви уже здогадалися, у гнізді чорногуза й оскільки чорногузи, які сиділи в гнізді на нашій хаті, приносили господарям тільки щастя, то ніхто з моїх дідусів, бабусь та батьків їх зі стріхи не зганяв і гнізд не руйнував. Може, саме тому я народився щасливим і навіть потрапив до Української Радянської енциклопедії (УРЕ, майже УРА), у якій чомусь латинкою написали, що я із «сімейства журавлиних».

Але з якого б там сімейства не був, я, очевидно, належав до пролетарського походження, оскільки за радянського часу потрапив до радянських довідників. Швидше за все, як представник робітничо-селянського класу. Бо хоч жив я здебільшого в селі, але жаб ловив і в приміських озерах і то кожного робочого дня, не беручи навіть за свій рахунок вихідних.

Коли трохи підріс, пішов до Іванівської середньої школи, але десять класів там не закінчив, бо виключили з учбового закладу як сатирика за перші сатиричні вірші на високопоставлених осіб, до яких належали вчителі і директор школи. Сатиричну стінгазету, яку я заснував ще у 8 класі, зрозуміло, закрили, а мене послали в Західну Україну на перевиховання.

Тому доводилося школу кінчати в Станіславі (Івано-Франківськ) і тепер багато хто з моїх земляків по Прикарпаттю також вважає мене своїм і переймається гордістю за свій мальовничий край. Я від прикарпатського земляцтва не відмовляюсь, бо, по-перше, мене в Івано-Франківську із СШ № 5 за вірші не виключили. А по-друге, окрім загальних наук, навчили любити рідну мову і свою батьківщину.

І я від того, як колишній інтернаціоналіст, так розчулився, що одразу після закінчення десятирічки вирішив піти у військове училище, стати генералом і захищати до останньої краплі крові свою Вітчизну, хоча на горизонті на той час війна нібито не передбачалась, хоч її холодний привид уже бродив по Європі. Зокрема, він несподівано з’явився в Будапешті у 1956 році, куди мене хотіли кинути у вуличні бої з автоматом Калашникова в руках і двома ручними гранатами за поясом.

На моє щастя, училище розформували, і наші Чернівецькі казарми заселили московськими десантниками, щоб їм було (у випадку чого) ближче до Європи.

Десь через рік чи два я поміняв автомат Калашникова на перо сатирика. Познайомився (заочно) з Остапом Вишнею, почистив юхтові курсантські чоботи і пішов спочатку в журналістику в курсантській шинелі і в ній заодно наблизився до української літератури.

Позбувшись офіційних крісел, я одразу сів у домашній стілець, перетнув відстань від табуретки до письмового столу (це дуже важливо) і написав майже десяток романів на старість літ, ніби падаючи в дитинство чи ранню юність.

Так я почав поповнювати власну авторську бібліотеку і ставити мною написані романи та інші книжки поруч з багатотомними виданнями Марка Твена, Чарльза Діккенса, Миколи Гоголя, Антона Чехова, Карела Чапека, Ярослава Гашека і, звичайно, великого сатирика свого часу Тараса Шевченка і незабутнього Івана Петровича Котляревського, щоб хоч у такий спосіб стати поближче до світових класиків.

Сьогодні в перервах між написанням високохудожніх і мудрих творів час від часу ще бігаю в найближчі… аптеки. Майже так само, як колись у ресторани. Але тепер на мене падає тінь. Чи я випадково не ковтаю зранку наркотики, бо звідкіля така в діда енергія зранку і такий активний сон під час співбесіди з колегою по перу?

Інколи мене відвідують журналісти. У години, вільні від дрімоти, вони цікавляться моїм хобі. Це по-нашому, мабуть, — захоплення. Відповідаю: було, а тепер маю інше хобі: щоранку дивлюсь у вікно. Бо на вісімдесятому році життя, виявилося, що я в молодості цього ні разу не робив. А тепер в тебе таке враження, що ти по землі промчав швидкісним поїздом і за все життя тільки один раз виглянув у вікно, підхопив хронічний бронхіт і досі його відкашлюєш.

Отож, я щоденно пройдене надолужую: дихаю свіжим повітрям крізь кватирку зі москітною сіточкою. Аби до хронічного бронхіту ще й комара на ходу не підхопити.

Олег Чорногуз власною персоною.

Олег Чорногуз — найвідоміший сучасний український письменник-сатирик, автор першого українського сатиричного роману, святкує сьогодні свій ювілей.

Понад 20 років він працював у журналі “Перець” — від фейлетоніста до головного редактора. Лауреат премій ім. Остапа Вишні, ім. І.Багряного, ім. О.Гончара та ін. Серед найвідоміших книг письменника: повість “Голубий апендицит” (за яку і автор, і редакція журналу “Прапор” були піддані компартійній критиці, зокрема й у московській “Правді”); книги гумору та сатири “Портрет ідеала”, “Сіамський слон”, “Веселі поради”, “Між нами кажучи”, “Сповідь старого холостяка”, “Як доглядати Зевса”, “Українські колобки” та ін.

Сатиричні романи: “Аристократ” із Вапнярки” (написаний 1973, опублікований 1979 р.), “Претенденти на папаху” (1983), “Вавілон на Ґудзоні” (1985), “Я хочу до моря” (1974, знятий з друку, опублікований 1989 р.), “Дари піґмеїв” (2005), “Примхи долі” (2006), “Золотий скарабей” (2007), “Ремезове болото” (2007), “Гроші з неба” (2009), “Твори” (в 2 т., 1986), “Твори” (в 7 т., 2006).

Здоров’я Вам, ювіляре! Радості і натхнення на довгі роки!