Ще при СРСР він налагодив прямі відносини з Німеччиною, Англією, Фінляндією, Китаєм, Польщею, Туреччиною, Болгарією, Румунією, іншими країнами. Сюди їхали переймати досвід від Баку до Норильська і Владивостока. І це єдиний універмаг СРСР, удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора.

Всім, хто працював на цьому підприємстві, заздрили інші вінничани. Бо вони мали не лише доступ до наддефіцитів. Але й працювали у найуспішнішому в СРСР закладі торгівлі. Який першим перейшов на самообслуговування. Де видали 650 квартир працівникам. Цей заклад побудував 11 багатоповерхівок і забезпечив житлом ще і дольовиків міста. Тут було все особливим: великі зарплати, відбір на роботу і вихід до покупців продавців у стильній одежі, з обов’язковими усмішками і зачісками, які робила відома майстер Валентина Зайцева. І цю імперію з першої цеглини до найуспішнішого флагмана торгівлі СРСР збудував Михайло Малишенко.

Його у Вінниці досі називають людиною-легендою, бо мав великий авторитет.

Його боялись і поважали не лише 1500 співробітників, але й влада. В нього закохувались і про нього ходили неймовірні розповіді. Йому приписували романи із найкращими жінками міста.

А цей чоловік був інвалідом без ноги… Його колеги кажуть, що Михайло Малишенко  на фронті вимушений був сам собі її ампутувати, бо починалась гангрена, щоб вижити.  Про усе це сьогодні згадують його колеги.

Головний бухгалтер  універмагу Зінаїда Боровська знала його дуже добре:

– Ще 15-річним юнаком Михайло Малишенко пішов на війну. Приєднався до партизанів. Вже коли став повнолітнім, офіційно вступив у лави Збройних сил і пройшов всю війну. З фронту Михайло Михайлович повернувся без ноги, — розповідає колишній головний бухгалтер Зінаїда Боровська.

– Михайло Михайлович говорив, що втратив ногу під Ка­лінінградом. Ніколи не показував, що його болить. Лише часто відвідував педікюрний кабінет у нашому медпункті, бо протез йому натирав.

Ним побудовано не лише Вінницький універмаг, але й «Дитячий світ», завод торгового обладнання на 5 гектарах у Зарванцях. Там виготовлялося торгове обладнання, яке навіть за кордон експортувалося та по усьому СРСР. Ми мали свої об’єкти громадського харчування, склади, гаражі, базу відпочинку в м. Одесі, здоровпункт, безкоштовний профогляд та лікування, дитячий садок, багатогалузеве господарство з комплексом соціально-побутових послуг для його працівників. Навіть власну перукарню, куди приходили усі працівниці перед роботою, щоб навести красу. А головне — 11 будинків, де 650 співробітників універмагу отримали безкоштовні квартири.

– Але усі, хто стояв у черзі на квартиру, мав місяць відпрацювати на будівництві, то наші дівчата ставали і малярами, і штукатурами, бо все переважно робилося господарським способом, — продовжує Зінаїда Осипівна.

Михайло Малишенко створив дуже організований та дисциплінований колектив з молодих випускників торговельних технікумів та інститутів.

– По блату влаштовував людей?

– У нас такого поняття навіть не було. Єдиним критерієм Михайла Михайловича у підборі кадрів був професіоналізм. Я закінчила коледж з відзнакою, потім торговий інститут в Києві і ще все життя вчилася біля Малишенка. Він був дуже розумним — кандидат економічних наук — та мав природну мудрість. Він створив в універмазі свою «кухню кадрів». До нас приїжджали вчитися з усього Союзу. Переймали досвід! Михайло Михайлович мислив стратегічно, він не хотів, щоб було, як в усіх, а краще. Тому Вінницький універмаг  першим в СРСР ще у 1969 році перейшов на самообслуговування. Директор завжди вчив ввічливого ставлення до покупців, правильного обслуговування клієнтів. Про Вінницький універмаг навіть у лондонській пресі писали! Робочий день Михайла Михайловича починався о 7-й ранку, кожен день проводилися п’ятихвилинки з детальним економічним аналізом роботи за минулий день, що створило основу процвітання одного з провідних підприємств торгівлі Союзу.

– А що відомо про його особисте життя, бо досі ходять легенди про закоханих в Малишенка жінок, його статки?

– Михайло Михайлович був однолюбом. У нього завжди був один водій, одна секретарка, одна супутниця по життю — його дружина Світлана Петрівна, з якою вони народили двох дітей – сина та доньку, і прожили разом до останнього подиху.

А зі статків у нього була
лише квартира у центрі міста, в універмагівському будинку. Його діти теж починали свій трудовий шлях в універмазі. Донька отримала квартиру, а син — ні. Зараз донька Ірина мешкає у Хмельницькому. Вона науковець. Як і онучка.

– Казали, що син програв його статки?

– У Михайла Михайловича було багато заздрісників, які й розпускали усякі плітки… Квартиру Малишенки свою продали і переїхали в Хмельницьку область, доживали віку на дачі за копійчану пенсію.

– А чому Малишенко пішов з універмагу?

– Думаю, тому що зрозумів, що його не цінували. Його номінували на різні нагороди, але так і не дали «Почесного громадянина Вінниці» і відмовилися встановити на уні­вермазі меморіальну дошку в пам’ять про Малишенка. Хоча він був прикладом справжнього керівника-реформатора, який не тільки дбав про розвиток підприємництва, але про усіх співробітників! Так думаю не лише я, але й колеги О. Плисюк, Н. Кияшко, К. Вороновська, Л. Трофімчук, К. Вотякова, Т. Берцун, Л. Білошкурська, Т. Фурманюк, Л. Наумчук, О. Драчевська, Т. Боцул, В. Зайцева, Т. Тихонова, Л. Руда, Ж. Плахотник.

Минають роки, та побудований у 1964 р. універмаг залишається окрасою нашого міста, і вінничани з великою вдячністю будуть згадувати його першого директора, який зробив героїчний переворот у торгівлі, велике добро для людей. Створив таку вінницьку імперію торгівлі, яку вже ніхто не перевершить. Дав колективу стільки квартир, як не надав ніхто.

Але тепер універмаг приватизований. І далеко не родичами Малишенка.

Та через 15 років багато хто із співробітників універмагу в день його смерті пішов на його могилу, а потім всі вирішили зібратись і пом’янути свого незмінного директора. І хто знає, яка пам’ять важливіша — увічнена в пам’ятниках, чи у пам’яті людей…

Людмила ПОЛІЩУК