Перемогу дівчина присвятила своєму батькові, відомому журналістові Василеві Копачу, який вболіває за доньку вже з небес.
– Софіє, ти зізналась, що батьки з народження вже знали твою долю. Поділись, як це відбулось?
– Ох, це дуже цікава історія. Коли я народилась, то почала дуже голосно кричати. Мама злякалась, а лікар заспокоїв і сказав, що в донечки потужний голос та сильний характер. Ці ж слова сказали і татові, який не міг дочекатися моєї появи на світ. Завжди казав, що в нього дві великі любові – донька Софія та журналістика. Тому і він напророчив. Сказав, що буде журналістка.
– Твій тато Василь Копач був видатним журналістом. Він вплинув на вибір професії?
– Признаюсь, що з самого дитинства мріяла про журналістику. Ще і зараз пам’ятаю, як зовсім маленькою бігала приміщенням місцевої радіостанції та редакції газети. Тоді журналістика мені здавалась чимось особливим. Тато пройшов важку дорогу у цій справі та громадській діяльності, тому до останнього переконував мене подумати. Коли ж вступила, то батько наставляв мене.
Пам’ятаю свій перший мітинг і як тато сварився, аби я дивилась, щоб мене там не побили. Він був надійним другом та опорою. Перші вірші, які я вивчила ще у маленькому віці, – з «Кобзаря». Ми часто подорожували удвох. Тому довгі дороги у поїздах, ночі на вокзалах, маршрутки, електрички, гори та море не обходилось без історій про Георгія Гонгадзе та української поезії. Найбільше він любив Шевченка, Франка, Стуса та Симоненка. А я – сучасних. Навіть була така історія: десь 5 років тому ми з татом грали в гру «Хто більше знає україномовних віршів». І десь на 25-му вірші, тато сказав: «Хм, не пам’ятаю, щоб ми з тобою його вчили». Це так смішно було тоді…
Мама – це моя найбільша підтримка. Вона завжди казала, що ми з татом на одній хвилі. І коли я обрала журналістику, вона єдина, хто у мене повірив. І часто нагадувала мені про те, чия я донька, аби все складалось якнайкраще. Я пишаюсь своїми батьками – вони у мене найкращі. Тата не стало більше року тому…
– Скажи чесно, ти пішла на конкурс «Жінка року», бо хотіла комусь щось довести?
– Було і таке. Дуже образливо згадувати, як в мене не вірили ні однокласники, ні друзі. Я досі пам’ятаю, як одна поважна пані перед випуском сказала, що я бездарність, буду заробляти копійки та з такими дружити не варто. Тоді я змовчала, і всі істерики переживала в собі. А зараз спокійно подала б на таких «поважних» до суду. Бо вважаю, що це недопустима поведінка. Слава Богу, зараз діти знають свої права і можуть себе, за потреби, захистити. Але щиро вдячна тим людям, які в мене вірили з самого початку і, звісно ж, творчому наставнику – заслуженому журналісту України Тетяні Редько.
– Що найбільш подобається в професії? З якими труднощами доводилося зустрітися?
– У журналістиці труднощі є завжди, я сказала б, навіть щоденно. Неможливо бути професійною і при цьому всім подобатись. Тим паче, коли ти проводиш розслідування або ж висвітлюєш шокуючі факти. У твій бік завжди летить багато бруду. Як зараз пам’ятаю, коли проти мене створювали групи у соціальних мережах та писали, що я продажна журналістка. А я тоді лише починала та боялась комусь поскаржитись. Найбільше у цій професії мені подобаються люди. Я обожнюю робити цікаві інтерв’ю. Моїми співрозмовниками вже були і моделі, і машиністи, і зірки, і політики. Найефектнішими з них я вважаю матеріали з Тарасом Тополею – солістом гурту «Антитіла». Ще два роки тому він зізнався мені, що вже не може дочекатись, коли ж у Росії «приберуть» Путіна. Фронтмен гурту «Без Обмежень» Сергій Танчинець давав мені ексклюзивне інтерв’ю у вінницькому аеропорту. Якраз тоді тривали суди через перегляд закону про українську мову. Мене вразило, як сміливо він заявив про свою позицію. Перше україномовне гумор-шоу «Вар’яти» були зі мною, як і на сцені, відверті. Їхній старійшина Владзьо розповів, що колись вар’ятів на сцені було більше, аніж глядачів у залі, а гастролювали вони районами нашої мальовничої України разом із Олегом Винником.
Мультиінструменталіст Сергій Асафатов – фіналіст «Голосу країни» – зізнався, що ніколи не шукатиме своїх рідних, бо виріс у інтернаті та не знав батьківської любові. Та справжніми родзинками моєї колекції зіркових інтерв’ю стали Ольга Сумська, Віталій Борисюк та Євген Паперний. Познайомитись із Сумською – це мрія мого дитинства. Зараз я скажу: це правда, Сумська – найкрасивіша жінка України. Її врода – це щось фантастичне. У своїх 54 роки їй можуть позаздрити навіть двадцятирічні.
– Ти надзвичайно активна. Розкажи, які найцікавіші проєкти довелося реалізувати, працюючи в медіа-корпорації «33-й канал»?
– Журналістика – це основна діяльність, але не єдина. У зв’язку з певними обставинами нам із подругою довелось заснувати благодійний фонд. До нас часто звертаються люди з Вінниччини. Тому багато вільного часу ми проводили під стінами різних вінницьких лікарень. Це не спосіб заробітку, це щось більше – крик душі. Один із наших підопічних — Володя — живе в Козятині. Взимку його побили товариші та кинули під потяг. І таких історій чимало.
Кароліна Ткач
