26 квітня 1986 року – день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи.

Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу.

Для втаємничення масштабів трагедії владна верхівка примушувала Міністерство охорони здоров’я УРСР фальшувати діагнози променевих уражень. КДБ СРСР спеціальним документом про захист (засекречування – авт.) відомостей про аварію на 4-му енергоблоці ЧАЕС ввів у дію перелік інформації, яку людям не можна було знати. Йшлося зокрема про справжні причини аварії, характер руйнувань та обсяги ушкоджень устаткування і систем енергоблоку й АЕС, радіаційну обстановку, фактичний стан активної зони реактора, ступінь враження людей на АЕС разом з відомостями про характер їхньої діяльності й особливості аварії, опромінення персоналу станції, ремонтного персоналу залучених організацій і населення та інше. Незалежна Україна зняла гриф «таємно» з усіх чорнобильських документів.

Нашому журналісту вдалось поспілкуватись із 65-річним вінничанином Анатолієм Гудзем, який працював на ЧАЕС як військовий лікар.

– Строкову службу я служив у 177-му окремому батальйоні хімічного захисту у зоні розвідки, тому, що таке радіація та бактеріологія, добре розумів. До КДБ був призваний у 1986 році, через рік мене відправили у Чорнобиль. Вірніше, я не знав, що там опинюсь. Бо відрядження було заплановане у Київ, і я – начальник медичної служби СБУ у Він­ницькій області – відповідно поїхав туди з групою війсь­ковослужбовців КДБ СРСР. Вже на місці дізнались, що маємо ліквідовувати наслідки – особисто я мав надавати медичну допомогу тим, хто був на ЧАЕС. За необхідності возили їх у шпиталь.

Зазвичай це були особи з першим та другим ступенем променевої хвороби. Мій керівник з колегами розробили план профілактики та лікування опромінення (сорбції). Нам давали перед самим в’їздом у зону спеціальні сорбенти, щоб зменшити дозу опромінення. Крім того, йшла розробка ентеросорбентів для того, щоб профілактувати, і навіть ті опікові рани після опромінення фактично не гоїлись без вживання цих ентеросорбентів. І, звісно, була організаторська робота, аби знати, як діяти при схожих ситуаціях. Найбільша проблема була в тому, що виміряти на людині дозу опромінення не було чим. Те, що було написано – як кажуть, «від ліхтаря». На самій станції та у нашому шпиталі апаратура була, а в областях, крім ДП-5, який призначений для армійських цілей – нічого.

– Що найбільше вразило під час відрядження на ЧАЕС?

– Вразив при в’їзді на територію зони чорний пейзаж – травень, все має цвісти та буяти, а тут трави нема, чорна земля. А обабіч дороги військова та грейдерна техніка, автомобілі в ямах. І люди – у формі, схожій на афганську, але чорного кольору. Коли ми працювали на 4-му енергоблоці, то поряд ліс був рудим від радіації. Коли ж вивели його, а там дірка як футбольне поле, звідти вже нановипромінювання, не ізотопи. Я як медик, військовий та колишній розвідник розумів, що це вилітало звідси при такій погоді. Скільки вилітає радіоактивного бруду і всього іншого через цю дірку. Коли ми вже повертались назад, маючи на руках інформацію та всі фотоматеріали, деякі друзі на пам’ять оті дві шапочки та бахіли, в яких працювали, взяли собі додому. Дозиметр став працювати, як той кулемет… То всі сміялись. Але зараз там, на жаль, нічого не змінилось.

– Ви працювали у Чорнобилі у 1987 році. Чи були і тоді втрати?

– Так, на жаль. Через променеву хворобу. Нас «проганяли» через медичну комісію. А цивільних, яких відправляли до зони ЧАЕС, обстежували поверхнево. І, звичайно, невеликі дози радіації призводили до найгіршого… Навіть після повернення кожен собі дозиметр замовив, став вимірювати опромінення.

– Чому ж тоді замовчувалась катастрофа на ЧАЕС?

– Перед тим як мене призвали до служби у КДБ, я працював завідуючим відділення у диспансері радіаційного захисту. І в перший день аварії у мене лежав помічник першого секретаря обкому партії, який був капітаном першого рангу на підводному човні. І перше, що він почав робити – дзвонити своїй родині. Сказав закритись та сидіти вдома. І, незважаючи на цю всю інформацію, керівництво області зі своїми родинами вирушило святкувати травневі свята на відкритому повітрі.

Нічого не замовчувалось, всі все прекрасно знали. Просто не роздували паніки, пригнічували чутки. Коли я запитував у наших вінницьких, чому після вибуху на ЧАЕС не прийняли рішення помити дороги, вони нічого не могли відповісти. Бо не розуміли, що таке ізотопи, які підуть у землю, воду, до людей… Це коли на третій чи четвертий день з Академії наук стали казати, що робити, то тоді щось почали… Виявляється, що той самий йодистий калій можна було давати з метою профілактики до 7-8 днів. А вже потім — ні, бо блокувало щитовидку. І був тоді в області у перші п’ять років спалах онкохворих з щитовидною. Єдине, що замовчувалось – це радіаційна карта у перші два роки.

– І що вас здивувало у тій карті?

– У Вінниці нічого, хоч ми й на граніті і близько. А ось у селі Кунка Гайсинського району – цезій та стронцій. А це 300 років розпаду.

У 2013 році Анатолій Гудзь звільнився з військової служби в УСБУ у Вінницькій області. Зізнається – Чорнобиль вдарив і по його здоров’ю. Торік наважився переглянути кілька серій серіалу «Чорнобиль». Каже – не додивився через награний патріотизм.

«Пам’ять про Чорнобильську катастрофу – данина людям, які поклали здоров’я на «атомний» вівтар. Чорнобиль для нас ніколи не стане минулим. Всім, хто дотичний до цієї трагедії, — міцності духу, здоров’я і впевненості у завтрашньому дні!»

Окрема подяка за сприяння у наданих архівних матеріалах УСБУ у Вінницькій області.

Віталіна Трудько