І 9 квітня «33-й канал» через тисячі кілометрів привітав іменинника із Вінниці під час сходження на найвищу гору нашої планети. А вже після повернення додому Максим розповів деталі екстремального святкування своєї 30-ї “днюхи” на схилах Евересту.
– По-перше, мені було дуже приємно, що з Вінниці, із «33-го каналу» мене знайшли аж там і сказали теплі вітальні слова на тому холодному камінні! Всі кордони закриті, але свою мрію я здійснив! Адже 8850 метрів — це вже не прогулянка на сноуборді та не екскурсія із кавою у руках… Тому це було справді круто, і були моменти, коли хотілось зупинитись і подумати: «Куди ти потрапив?» — розповів Максим Хаджинов про своє сходження на Еверест.
Бо спочатку були звичайні тести, переліт у Дубаї та вирішальний стрибок у Катманду. По цінах — це дорого, бо за такі кошти легко можна було б потрапити на будь-які острови. Але воно того варте, якщо ти закоханий у гори. Економити на спеціальному одязі та обладнанні там не можна… Ми економили на їжі — готували її самі на газових горілках…
– Тобто ресторанів на Евересті немає?
– Там взагалі жодного сервісу немає! Із собою треба мати повних 2 комплекти одягу — від мембранної куртки до термобілизни, взуття і шкарпеток. Із цим гратись не можна, бо це гра із смертю! Нас у групі було восьмеро, і мені пощастило із земляком із Вінниччини. Але план мінявся щогодини на Евересті, а тому гарантій там ніяких. І коли ти бачиш символічне кладовище загиблих альпіністів, де є лише камінь і на ньому прізвище — то це активує страх… На фотографіях він справді красивий. А в житті ще красивіший. І ти йдеш, бачиш цю красу, робиш фото, а наступна вершина ще красивіша, а в тебе вже сіли телефон і павербанк… Тому ти записуєш всю цю красу на карту пам’яті в мозок…
Але десь сотню фотографій я зробив.
– Дружина була проти такого ризикованого дня народження на Вершині Світу?
– Спершу так… Але потім мене підтримала, бо вона знала про цю мою мрію. Тому щодня мені писала і присилала фото з дому. Це дуже підтримувало, коли ми прилетіли в Непал, але до самих гір літак долетіти не зміг через пожежі лісів та смог із Індії. Тому до підніжжя Евересту на джипах ми їхали два дні… Трясло так, що поїздка у маршрутці у вінницьке село — це кайф!
– І для чого люди йдуть в гори, як співав свого часу Висоцький?
– Це випробування самого себе, це підкорення вершини і небачена краса! Йти в гору стає все важче, спиш ти все менше, кисню бракує, а краєвиди реально заворожують… І це при тому, що тобі лише 30, займаєшся спортом, готувався до цього все доросле життя і несеш на собі лише 6 кілограмів вантажу. А місцеві «портери» — носильники — поряд несуть по 30 кг і йдуть швидше за тебе… І поряд нікого, бо через пандемію коронавірусу навіть на Евересті пусто!
– Ти розібрався в собі, коли йшов до вершини?
– Так, це справді час для роздумів, підбиття підсумків, розмов із самим собою, філософії та планів на майбутнє… Бо часто поруч на кілометр вперед на стежці сходження нікого, а ти йдеш і думаєш про свої досягнення за ці 30 років життя, що можна було б зробити інакше, про помилки, про успіхи, про своє щастя, дружину, сина і будуєш плани на майбутнє… Ми дійшли до базового табору та згодом піднялись на висоту близько 6 тисяч метрів… Звісно, на вершину Евересту на 8849 метрів піднімаються виключно фанати альпінізму, професіонали і ментально — «самогубці»… Бо звідти легше не повернутись, ніж підкорити Вершину Світу… І на символічному кладовищі біля підніжжя достатньо прізвищ українців серед інших могил загиблих підкорювачів. І коли ти чуєш історію про «Грін бутс» — скелет альпініста в зелених чоботах, який на горі став своєрідним дороговказом, то кров у жилах ще більше мерзне… Бо тут, на вершині, поряд лише краса і смерть!
– Максе, як ти реально святкував свою 30-ку?
– 9 квітня було холодно, і ми йшли цілий день… Десь 20 км ми здолали, і сили були на межі. Вже на привалі я дістав святкову пляшку віскі із дьюті-фрі в аеропорту, у товариша було українське сало, а в місцевих ми купили цибулини та хліб! Це був найкращий і найвищий український фуршет у моєму житті, який я запам’ятаю назавжди!
– Шокуючі випадки на грані були?
– Так, це коли ти на стежині майже втрачаєш свідомість… Чи тобі йдуть назустріч яки і ти маєш першим притиснутись спиною до гори, бо інакше є шанс впасти у прірву. Скажу чесно, після Непалу і як вони там живуть, я тепер розумію: Україна — це рай на землі!
Роман КОВАЛЬСЬКИЙ
