– У моїй родині медиків не було, майбутній фах обрала за покликом серця. Вступила у Погребищенське медичне училище, а після випуску — з 1984 року – працюю в медицині.

Дванадцять років пропрацювала у дитячому від­діленні маніпуляційною сестрою. А потім була переведена до інфекційного відділення, де наразі займаю посаду старшої медичної сестри.

– Як змінила Ваше життя та професійні обов’язки пандемія?

– Коли сказали, що працюватимемо з ковідними хворими, не було паніки. З кожнем днем якось вбуваєшся, звикаєш до цього. Ми вже працюємо другий рік у такому посиленому режимі. Обов’язків стало, звісно, більше. Приходжу на роботу, приймаю зміну у чергового персоналу. Забираю використані ЗІЗи, видаю нові, працюю з документацією… Отримуємо ліки у великій кількості, якими потім забезпечуємо наших хворих. З’явилось чимало нової апаратури — СІПАПи, пульсоксиметри, монітори пацієнта, все довелось освоїти, адже мова йде про життя та здоров’я людей. Але хочу відзначити, що нам створили дуже гарні умови праці, провели ремонт у відділенні. Ми бачимо всіх пацієнтів, а монітори з їхніх палат виведені в коридор, і ми слідкуємо за тим, яка в кого сатурація, пульс та інші показники.

Що ж до захисних костюмів, то спецодягом забезпечені більш ніж на 100%. Що цікаво, спочатку самі вчились, як правильно себе захистити – одягнути спецодяг. А згодом уже проводили міську загальну конференцію і вчили одягатися все місто.

– А чи були такі колеги, хто звільнився, бо злякався пандемії?

– На початку були дві медсестри, але вони пішли, бо були у категорії за 60+, мали хронічні хвороби. А так всі працюють, вакансій нема. Я, наприклад, практично у відпустці не була.

– Розкажіть про хворих, історії яких найбільше вразили.

– Лікувався у нас вінничанин, якому десь за 40. Три тижні пробув на СІПАПі у важкому стані. Але попри все ми його врятували. Був пацієнт літнього віку, в якого ніхто не вірив. Пролежав у нас два тижні і повернувся додому здоровим. Дуже приємно бачити щасливих родичів, які зустрічають тих, хто одужав. Бо ще ж недавно вони ходили пониклими під вікнами і чекали дива. І ці моменти – зустрічі та обійм – без сліз розказати неможливо.

Марія Райковська

– А є, на жаль, і ті, хто не повернеться вже додому… Правду кажуть, що ковід — хвороба самотності?

– Так. У зв’язку з посиленим епідрежимом хворих у палатах не відвідують. Можна бути поряд на відеозв’язку чи телефоном. А ті, які на СІПАПах, то з ними взагалі нема спілкування, можуть написати лише смс-повідомлення. Тоді най­ближчими людьми для важких па­цієнтів стають медпрацівники.

Від коронавірусу вмирають наодинці — в палату не впускають навіть найближчих. Це дуже складно, бо в нашому відділенні не помирали раніше, один випадок за 5 років був. А з ковідом усе змінилося …

– Маючи стільки досвіду, в чому, на Вашу думку, секрет одужання від ковіду?

– Треба вірити у те, що одужаєш. Жодної паніки. Коли людина каже, що нічого не хоче, це погано, треба заспокоїти, щоб пацієнт не увійшов у ковідну депресію, з якої вивести потім складно. Але у нас чудові лікарі, вони знаходять підхід до кожного.

– Хворіли самі? Як перенесли ковід?

– Почалось з температури та кашлю. Два тести негативних, третій позитивний. Лікуватись я не дуже люблю, але довелось лягти у рідне відділення. Я була у дуже важкому стані, таких навіть не було пацієнтів. Ураження легень більше 70%, сатурація 80 та навіть нижче. Спілкувались зі мною колеги у захисних костюмах, деякі через вікно. Коли могла, то вставала. На День медичної сестри директор із головною медсестрою прийшли вітати. Костянтин Ліваковський зайшов і особисто передав квіти та грамоту. Дуже підтримала мене моя колега — головна сестра Ірина Юстафіївна Штодіна. Колеги дуже переживали, складним стало питання, чи переводити у реанімацію. Я відмовилась, сказала, що буду в себе «вдома» – в інфекційному відділенні. Рятували мене крапельницями, давали кисень, бо задихалась. Поганих думок навіть не було! Колегам вдалось мене вилікувати, за що я їм вдячна. Вийшла на роботу – то всі плакали від щастя…

Вікторія Снігур