Без пафосу, але з пам’яттю про наших загиблих дідів і прадідів. Три брати з однієї хати Квасюк Сидір, Семен, Сергій полягли «смертю хоробрих» у тій війні. За тиждень у прабабусі розірвалось материнське серце… на руках у молоденьких вдів 5-ро онуків. По черзі ходили пішки «на западну» десятки кілометрів рятувати їх від голоду, обмінюючи на хліб останнє, матері.

А в цей час батька героїв змусили платити непосильний «оброк» за кожне плодовите деревце в його саду «побєдітєлі»… вибір був – або безбатченків і вдів залишити ще і безхатченками або вирубати квітучий сад. Ось так і рубали сироти із батьком посаджені яблуні і груші.Отож, у когось вони «расцветалі», а у нас «вбивали в серця дітей війни» клин чорної несправедливості…

12 рублів пенсії мала моя бабуся-вдова і батька-сироту, як і її, жодного разу ніхто і ніде не вшанував як у інших країнах. Де вдови і сироти йдуть навіть попереду героїв, що повернулись, на парадах..
А з нашого роду в тій клятій війні загинуло загалом 43 воїни. Тільки 2-х відомі могили.

А скільки ще скалічених – дід Ладон, бабусин брат – без ніг … сусіди – однорукі та контужені. В іншої бабусі ціла вулиця – «остарбайтерів». Серед них і брати та братові «сучасних рабів», якщо і повернулись, то інвалідами, після тифу…

Але я все життя із однолітками віддавала піонерську честь енкаведисту на парадах. Замордував сотні земляків, як виявилось потім. Навіть молодий священник, дізнавшись подробиці, відмовлявся його «відспівувати»…

Але такі «в почоті» були із груддю в орденах і начальниками. А що вдови і сироти, інваліди? Як всі – їх же була БІЛЬША ПОЛОВИНА УКРАЇНИ!
Переконана, що описане – типовий зріз всього життя більшості родин загиблих героїв! Бо кожне наше село і місто було всипане похоронками.
На жаль, вже прийшли вони в села і міста вже і цій війні…

Ось лише обеліск Новоставець! Одного села на Теофіпольщині у Хмельницькій області. Подивіться скільки віддано життів! Тому наша родина із Києва, Вінниці, інших куточків Украіни на День Перемоги з’їхалась і вшановувала їх пам’ять тут! З дітьми і онуками. Тихо і без пафосу. З болем в серцях і розумінням масштабів цієї катастрофи.

Зустрічали земляків, потік яких навіть в час пандемії йшов не організованими пафосними парадами, а мовчки покладав квіти до своїх найближчих. Зустріла 91-річного земляка Григорія Таранського. Він бачив ці всі лихоліття окупації на власні очі. І похоронку батька тримав у руках. Пам’ятав усіх вшанованих на обеліску… А таких тут більше 300-т. У тій війні загинув кожен п’ятий українець. Серед військовослужбовців уціліли тільки 3% з загальної кількості. Спалено 319 000 господарств, був зруйнований кожен четвертий будинок.
Загинуло – до 10 млн.українців. По відношенню до загальних втрат СРСР це становить 44%!

У нас «День Побєди со слезами на глазах…»

І на моє глибоке переконання, як і мільйонів українців, його саме так треба святкувати! Бо якщо вижив один – то сотні прикрили власними тілами «героических дєдов»! Ось такі насправді ми – «бандеровцы».
Вічна пам’ять героям! Шана – захисникам!

З шаною і пам’яттю!
Тетяна Редько