Тут в ці дні дуже людно, як може бути в годину пік у ста густонаселених міських кварталах.

Адже тих три покоління вінничан, котрі з року в рік ідуть в поминальні дні провідати своїх покійних родичів на цвинтарі в Луці Мелешківській, як живим, несуть їм свої подарунки. І, як в житті, на цих тридцяти восьми гектарах якось миряться прості і відомі, багаті та бідні.

Комусь уже навічно – звичайний хрест, а комусь цілий монумент із пам’ятником в стилі вождя світового пролетаріату. Але якось некомфортно бачити поряд із дорогими надгробними скульптурними композиціями убитий часом вагон-каплицю, де мали би відспівувати похованих тут батьків міста і простих віруючих вінничан.

І де заможні нащадки та родичі інших покійних могли би, як годиться, поставити свічку. Бо про відспівування тут вже говорити не актуально. Адже місць для поховання на цьому цвинтарі офіційно немає.

Схоже, за 50 років існування кладовища, так ні в кого із вінницького духовенста та мирян не йокнуло серце звести тут гідну померлих родичів каплицю, де можна було б справити всі поминальні ритуали в пам’ять про близьку людину. Ось так і стоїть посеред масиву гарбо із художніми вишуками за сотні тисяч облізлий залізничний вагон, ніби гідна покійних та живих вінничан культова споруда.

Як з’ясувалося, подвір’я це належить церкві Московського патріархату і за всі ці роки у святих отців не знайшлося грошей на будівництво тут пристойного храму. Хоча, в багатьох селах Вінниччини давно зведені на кладовищах культові споруди, як і має бути в релігійних громадах, де шанують пам’ять про померлих і приходять за них помолитися та поставити свічки за упокій.

Мені пояснили, що зовсім кепські фінансові справи у Церкви Московського патріархату в області, що навіть архиєпископ Варсанофій не має де жити і змушений ютитися в Браїлівському жіночому монастирі.

Не збираюся рахувати чужих грошей і дорікати церковною приналежністю, але в ракурсі новозведених у Вінниці величних храмів УПЦ МП, якось важко звести до купи всю цю інформацію про таке тривале безгрошів’я… Звісно, в такій каплиці великих грошей не заробиш, але ж це ваше обличчя. Можливо, в цій ситуації доречніше було б поговорити про байдужість, але Бог усім суддя.

І, можливо, дійсно таки, нова капличка на лучанському цвинтарі, мала би активніше ініціюватись вірянами, родичами похованих тут вінничан? Втім, судячи з того, що знову на гробки занесли десятки тонн штучних квітів попри прохання і застереження влади та духовенства, для багатьох ці поминальні процедури проста формальність.

Можливо, враховуючи фінансову неспроможність, УПЦ МП варто мирно поступитися цим подвір’ям на користь іншого Патріархату? Зрештою, потяг, котрий тягнув цей вагон-каплицю, вже давно пішов у минуле. І на кладовищі у Луці Мелешківській, де покоїться більше п’яти десятків тисяч вінничан, повинна стояти культова споруда, гідна нашого міста і пам’яті цих людей. Очевидно, своє слово нарешті має сказати керівництво Вінниці.

До речі, в багатьох українських містах влада вже цього року заборонила нести на гробки штучні квіти. У сусідньому Житомирі, наприклад, жорстко штрафували продавців цієї диоксинової отрути, яка не стільки прикрашає могили, скільки вбиває живих. А ми чогось чекаємо.

Анатолій Жучинський,
головний редактор газети “33-ій Канал”