Про життя-подвиг розповів чоловік Вікторії, ветеран та громадський активіст Влад Сорд. Саме Ольга познайомила майбутнє подружжя.
– 14 років із своїх 38-ми Ольга Гранецька присвятила армії. Хоча могла бути успішною моделлю. Перед тим як підписати свій перший контракт у 2007 році, Ольга закінчила модельні курси. Але патріотичне виховання далося взнаки, і вона обрала службу в ЗСУ. Служила у 101 полку зв’язку, була на “секретці” телеграфісткою. Але коли почалася війна, вона шукала усякі способи потрапити на передову. Тому взяла відпустку і поїхала до 93-ої бригади. Тоді була хвиля легалізації добровольчих батальйонів, і “Карпатська січ” проводив вишкіл перед тим, як підписувати контракти. І вона пройшла той вишкіл, а коли настав час підписувати контракт, з’ясувалося, що Оля вже багато років в армії.
Тоді підключився комбриг 93-ої бригади. В Олі були дуже професійні фізичні характеристики. Вона і підтягувалася, і бігала навіть краще за хлопців. Тому комбриг допоміг їй перевестися у 93-ту. Там ми й познайомилися. Мене теж десь в цей час перекинули з піхоти у артрозвідку, через те, що я знав англійську. Нас обох поставили на американську станцію. Оля була чи не єдиною в бригаді, яка вміла виставляти перископічну артилерійську бусоль. Ми почали спілкуватися. І якось вона попросила мій телефон, бо її розрядився. А у мене якраз в нотатках був недописаний вірш. Вона прочитала, їй сподобалося, і запропонувала надрукувати мою поезію. Розповіла про свою сестру-письменницю Вікторію Гранецьку і познайомила нас. Згодом мене з Ольгою розвели по різних позиціях. А через деякий час я повернувся із відпустки, зустрів Олю і повідомив, що ми з Вікторією одружуємося. Вона була в шоці.
– А це правда, що ви навчили її стріляти?
– Оля якось пожалілася, що хоч в армії вже багато років, але навіть із автомата не мала можливості постріляти. Я їй організував вилазку на полігон. Замінив її на позиції, а вона зібрала всі снаряди, які у нас були, і поїхала. Після цієї вилазки загорілася стати снайперкою. Був випадок, коли ми разом пішли на вилазку. У збірці “Безодня” є моє оповідання “Силуети”, то ті події описані саме про Ольгу Гранецьку. Мене вразили її витривалість та мужність.
Коли з 93-ї бригади вона потрапила до 131-го розвідбатальйону, отримала від держави гвинтівку. Цю гвинтівку мав отримати один хлопець, але він три дні недотягнув до кінця “учебки”. А Оля пройшла її бездоганно. А це три місяці у важких умовах та жорсткій підготовці. Ця тендітна дівчина змогла і освоїла снайперську справу повністю. Олічка була дуже наполегливою. Якщо захотіла у бойову частину, вона туди потрапила. Захотіла стати снайпером – стала.
– До жінок в армії неоднозначне ставлення, як Оля це сприймала?
– Оля казала, що прийшла в ЗСУ воювати, а не заміж виходити. Наскільки я знаю, ніяких стосунків на службі у неї не було.
Її пристрастю були фронтові тварини. Оля їх усіх підгодовувала…
– А чому вона не покинула службу, коли почалися проблеми зі здоров’ям, вона ж померла від онкології?
– Ми з нею багато про це говорили. Просили її шукати якесь спокійніше життя. Пропонували влаштувати у видавництво “Дім химер”. Але вона і слухати не хотіла. Стан здоров’я погіршився трохи менше року тому. Спочатку прооперували щитовидку, потім видалили уражені груди. Але Оля завжди прагнула на передову. Ще післяопераційні рани не зажили, а вона уже поверталася на службу. Просила, щоб у майбутньому допомогти її пройти ВЛК, аби її не комісували. Мамі про операції розповідала вже після, наче там нічого серйозного. А ми з Вікторією, коли дізналися про цей страшний діагноз — гострий лейкоз, то готувалися збирати кошти на операцію за кордоном. Почали шукати волонтерів, благодійні фонди. Вже хотів вмовляти Олю, щоб дала дозвіл, бо вона дуже не любить публічності. Але у снайперській роботі стан здоров’я прирівнюється до ефективності, заради справи вона готова була на все.
– Оля померла у Київському шпиталі, довго там лікувалася?
– Усе дуже швидко відбулося. Оля була у Вінниці, коли у неї піднялася висока температура, яка не збивалася. Викликали “швидку”. Довго не могли поставити діагноз. Думали – коронавірус. Коли вкололи антибіотик, у неї стався токсичний шок. Лікарі побачили, що кров почала погано згортатися. Її перевели у коронавірусну реанімацію Військово-медичного центру. Казали, що має ураження легень більше 70%. Це вже потім стало відомо, що саме лейкоз дає такі наслідки. У Вінниці Олі ставало гірше, тому її перевезли у Київський шпиталь. Ми чекали, що там поставлять діагноз і вона повернеться.
– Як вас відпустили на похорон з домашнього арешту після подій біля Офісу Президента?
– Зателефонував адвокату, він все вирішив. Хоча у мене навіть питання не стояло — йти чи не йти. На щастя, мені браслета не ставили, бо їх лише два у Вінниці, для серійних убивць тримають.
Звісно, це не перші похорони у моєму житті, 80% контактів у телефоні вже «двохсоті». Мені було важко після смерті товариша Василя Сліпака, а коли в аеропорту загинув Сєвєр, думав, що вже не зможу оговтатися. Але смерть Олі наче землю з-під ніг вибила. Дуже важко мамі, її сестрам — двійняшці Ірині та старшій Вікторії.
Людмила ПОЛІЩУК
