У XVI столітті вони почали переїжджати на Поділля. В різні періоди історії на території Польщі та сучасної України мали близько 10 маєтків. Брали активну участь в суспільно-по­літичному та культурному житті міста.

Найбільш буремний період їхнього перебування на Вінниччині знайшов відбиток у мемуарах Софії Грохольської «Болючі спогади», які в соту річницю описуваних драматичних випадків подав до друку її правнук – Генріх Грохольський. Він вже довгий період збирав відомості про свою прабабусю та її життя на Поділлі. Нащадок давнього роду періодично викладав світлини та спогади на Фейсбук у спільноті «Історія Вінниці» та неодноразово приїжджає до Вінниці і дуже дбає про те, щоб пам’ять про його предків не згасала.

Софія Грохольська походила з роду Замойських, була однією з 14 дітей у великій родині. До палацу у Стрижавці переїхала після одруження з Тадеушем Грохольським у 1886 році. Їй було двадцять. Він — на 27 років старший. Вони мали п’ятьох синів та двох дочок: Тадеуша, Ремігіуша, Софію, Михайла, Анну, Генріха і Ксаверія. Провела там тридцять років.

Тадеуш Грохольський помер за рік до початку Першої світової війни. У спогадах вона детально описує інтер’єри, планування будинку, а також згадує про обшуки, які відбулися у маєтку восени 1917 року.

Той затишний дім авторки спогадів у Стрижавці біля Вінниці було пограбовано і спалено, а членів сім’ї Грохольського переслідували, заарештовували і багато разів їм загрожували смертю. Протягом двох років вся сім’я жила в безперестанній напрузі, посеред безперервних обшуків і терору.

Після того як у серпні 1919 року військові частини Симона Петлюри спільно з Українською Галицькою армією отримали війсь­кову перевагу на Поділлі, ті, хто бажав виїхати з охоплених револю­ційними подіями українських теренів, отримав таку нагоду. Серед пасажирів потяга були дві жінки – 40-річна Марія Собанська (в дівоцтві Грохольська) та її тітка – 50-річна Софія Грохольська з дітьми. Їхній від’їзд організував брат Марії та племінник Софії – Здіслав Грохольський, який домовився з Симоном Петлюрою про окремий вагон потягу. Захопивши лише найнеобхідніше та те, що зберегли після численних конфіскацій, пасажири вагона з надією прямували до, здавалося б, безпечнішої Варшави.

Тадеуш – старший син Софії – загине у бою з кавалерією Семена Будьонного у 1920 році. Міхал загинув у 1924 році. Генріха розстріляли німці в 1939 році, а Ксаверія вбили польсьські комуністи в 1947 році. Післяреволюційні десятиліття і Друга світова війна принесуть ще більше втрат родині. Єдиний з синів Софії, якому вдалося пережити буремні часи першої половини ХХ століття – Ремігіуш Грохольський.

Але тоді, у вересні 1919 року, після кількох місяців переховувань, грабунків та арештів, пасажири потяга з полегшенням залишали Поділля, де їхні родини жили протягом двох століть.  І вже в еміграції вони напишуть свої спогади про той час.

Вінницькі історики розповідають, що Вінниця на межі ХІХ та ХХ століть вважалась курортом другого розряду. В тогочасній Російській імперії було модно мати садиби для відпочинку в південно-західній частині країни. Грохольські вирішили купити садибу, що належала графу Августу Замойському. Цей будинок з силікатної цегли назвали Родзін. Тут родина Грохольських оселилася після того, як два маєтки на П’ятничанах та у Стрижавці були варварськи пограбовані і знищені. З собою забрали лише родинні портрети, книги, а ще — предмети католицького культу, те, що було найбільш цінним для родини. А коли Вінниця тимчасово стала столицею України і сюди приїхало чимало чиновників та послів з інших країн, керівництво забрало у Грохольських ще чотири кімнати. Їх віддали під посольство Німеччини. Але згодом ситуація змінилася і працівники посольства терміново поїхали геть, порадивши Софії Грохольській тікати від більшовиків.

Та вони не встигли. Коли більшовики зайняли Вінницю, то найпершим чином увірвалися до Грохольських — вимагали 50 тисяч російських рублів. А коли почули, що таких грошей немає, схопили Генріха і повели на розстріл. На щастя, до розстрілу справа не дійшла, Генріху вдалося переконати більшовиків погодитися на ті гроші, котрі були в його кишені. Після того вони ще кілька разів приходили до Грохольських, поводили себе по-хамськи, зрештою забрали шинелі молодших Грохольських і поїхали геть.

А потім до будинку Грохольських заселився більшоцький комендант Сорокін з дружиною та прислугою. Про нього ходила недобра слава, ніби він вбив рідного батька за відмову віддати землю більшовикам. Він частенько заглядав до чарки, а потім ставив до стінки свою дружину і погрожував її розстріляти. А потім влаштували дику вечірку, для котрої закупили вісім бочок пива. Пиятика тривала два дні і завершилася пограбуванням оселі Грохольських. Все майно було вивезене, а кімнати опечатані… Грохольські не могли дочекатися нагоди втекти геть. І коли до Вінниці повернулась українська армія, вони, вже не вагаючись, виїхали до Польщі. Необгрунтована лють і дикий терор вигнали їх з Вінниччини.

На згадку про Грохольських залишилися маєтки. На П’ятничанах, де зараз розташувався ендокринологічний диспансер, і садиба Родзін, де донедавна знаходилася наукова медична бібліотека і куди переселиться дитяча обласна бібліотека. Саме тут не так давно, коли будували сучасний висотний житловий будинок, викопали скарб зі столовим сріблом родини Грохольських. І тепер ця колекція зі 192 предметів експонується у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї.

Пам’ять про родину Грохольських після майже століття повертається до Вінниці не тільки у вигляді спогадів та історичних досліджень, але і в  меморіальних табличках на будинках, які їм належали, та у назвах вулиць.

Соломія КАЛЮЖКО