Дарина Рудик народилася у російському місті Великий Новгород у  родині лікарів. Як  мала 3 роки, сім’я переїхала в  Тульчин.

Дівчина вступила до Одеського університету імені Мечникова на факультет романо-германської філології. Після другого курсу забрала документи… На Майдан наша землячка приїхала у грудні 2013 року, вступила до Івано-Франківської сотні. Прибирала в Жовтневому палаці, працювала на кухні й надавала першу допомогу пораненим. Днями вона вперше розповіла журналістам про пережите…

– У квітні 2014 року, коли українським Слов’янськом тільки-но почали ходити зелені чоловічки, там загинула перша трійця хлопців. Це були Юрій Дяковський, Юрій Поправка та Володимир Рибак. Вбили їх важко… Юрка Дяковського потім опізнали за шрамом на шиї. Цей шрам залишився після операції, яку я робила йому на Майдані. У нього тоді було вогнепальне поранення. Так сталося, що під час Революції гід­ності мій друг, режисер, зняв на відео, як я колупаюся у шиї Юри. І коли Юра помер, його батьки подивилися в Інтернеті цей ролик, його мама зі мною зв’язалася та запросила мене у Стрий.

Смерть Юри мене дуже сильно рубанула. І я подалась викладати першу медичну допомогу у Макарові, де збиралися на стрільбища добровольці. Якось на заняття туди приїхав хлопець років тридцяти. Сивий-сивий. Вночі, коли він вже вкладався у спальник неподалік від мене, я побачила, що спати він лягає у розгрузці з гранатами. «Чувак, реально? Ти лягаєш біля мене спати — і у тебе гранати в розгрузці? Ні. Ви мене, будь ласка, кудись перекладіть…» — попросила я.

І тут хлопець розвернувся до мене:

– Ти така розумна, нам розповідаєш усе — і так потрібно, і сяк… А у мене на всю роту — один ветеринар. Ти думаєш, що у нас там ого-го які важкі поранення? Та ми вмираємо лише тому, що у нас кров з усього взводу вміють спинити одна-дві людини. Інші — злізли з комбайна та пішли воювати. У Києві сраку гріти добре, звичайно. Але якщо ти така розумна — взяла би і поїхала туди.

«А дійсно, чого я, така розумна, тут, у Києві?» — подумала я, і почала збирати гроші. Купила собі форму, берці. І почала шукати на фронті місце, куди мене візьмуть…

Так Дарина опинилась на Луганщині та врятувала життя не одного воїна.

– Якось поселили у кубрику, і тільки-но я розклала свої речі і розслабилася трохи — ударною хвилею вибило двері, скло посипалося… І у мене стався ступор. Я просто вклякла, хоча під час першого обстрілу спокійно працювала. Тіло зовсім перестало слухатися мене. Один з ветеранів Афганістану з нашого взводу тоді зорієнтувався. Поруч стояло відро з водою, він намотав мої коси на руку і мене, ніби маленьке кошенятко, мокнув у цю воду. І знову, і знову… На третій раз я почала рухати руками і ногами. Пізніше під час обстрілів я падала або втискалася у стіну. І на «гражданці» також — добрих три місяці я так само, як на обстріли, реагувала на салюти. Могла впасти посеред вулиці. Спрацьовували рефлекси.

Систематично я спілкуюся з бабусею і дідусем. І ось бабуся дзвонить — а я вже на війні… І я кричу у трубку: «Бабо, я в метро! Я спускаюся у підземку! Тут поганий зв’язок!» І так — близько трьох тижнів. У якийсь момент бабуся знову мені телефонує, а я боюся, що вона почує, як гупає. І тут бабуся каже: «Стій. Скажи мені лише два слова: ти там?» І я так: «Там».

Бабуся з дідом завжди підтримували мене. Була навіть історія, коли у поля між 29 і 30 блокпостами вони передали мені ящик рогаликів. Ані бабуся, ані дід не знали, де саме я перебуваю — знали лише, що десь у районі Щастя.

У своєму містечку на базарі вони зустріли волонтерів, які збиралися їхати у бік Щастя — і принесли їм той ящик з рогаликами, які напекла бабуся. Принесли також бараболю і все таке інше. Я не знаю, як ці люди мене знайшли, у кого вони питали про мене. Але вони знайшли мене у полях — і залишили цей ящик. Бабусиним почерком на ньому було написано: «Даринка Рудик. Щастя. Хлопчичкам. Вогонь. +++»… Всередині лист: «Хлопчички, їжте. Дашенька, погодуй їх». Це мій найкращий спогад з війни.

На передовій я пробула рік. Потім я вже погано вигрібала роботу. Погано вигрібала новини про загиблих. Інколи ти розумієш, що твій запас міц­ності, який ти собі відвів на якусь справу, просто закінчується. З війни я повернулася сива.

У 2018 році Дарина народила доньку і зіткнулась з новим випробуванням – війна дала про себе знати емоційно. Саме тому звернулася по допомогу до фахівців. І взяла у руки фотоапарат та почала знімати людей. Бо хотілося таким чином, саме у портретах, знаходити щось справжнє у них… Робить лише чорно-білі фотографії. Вони для неї — про сміливість бути собою.

Віталіна Володимирова