Почуття, які зароджуються на передовій, дуже чисті. Там немає місця зайвим сантиментам та залицянням, але є своя романтика. А ще це стосунки, які пройшли справжні випробування, й у них є чому повчитися. Пропонуємо вам історії вінницьких військових, які знайшли своє кохання на передовій!
Військовий медик із Крищинець Тульчинського району Ірина Стогній повінчалась на передовій зі своїм коханим Юрієм, який служить у розвідці.
– У мене давно була мрія стати військовою, допомагати нашій армії. У 2015 році я подала заявку до військкомату, про що повідомила батькам. Але вони не знали, що буду в зоні бойових дій. Спочатку я була санітаркою сортувального відділення у 61-у госпіталі, тоді пішла кухарем по мобілізації. Коли вона закінчилась, повернулась додому та підписала контракт із бойовою 56-ю бригадою. Пройшла заняття за стандартами НАТО й стала парамедиком, — каже Ірина. – За два роки всяке бувало — надавала першу допомогу пораненим, яких потім евакуйовували на подальше лікування.
Ірину солдати ніжно називають Мала через невисокий зріст. Вона в авторитеті завдяки своєму професіоналізму, має нагороди за зразкову службу. Зі своїм коханим Юрієм співрозмовниця познайомилась два роки тому, адже служили в одному батальйоні. Тоді в кожного була своя половинка.
– Але я зрозуміла, що це справжня любов. Юра мені освідчився у бойовому автомобілі, я погодилась, — продовжує розмову наречена. — Повінчатись вирішили у зоні бойових дій. Обрали храм в одному із сіл Ясинуватського району. Оскільки мені хотілось бути в національному одязі, то за вишиванкою поїхали у Покровськ. Каблучки брали у Селідовому. Таїнство вінчання здійснювали три священники з Вінниччини. Вони привезли нам рушники, ікони та коровай з моєї рідної землі. Свідками стали наші побратими. Мій чоловік набагато кращий, ніж я уявляла – добрий, ніжний. Біля мене поруч одні хлопці, а я одна дівчина, багато хто ревнує, але в мого чоловіка є довіра і не має якихось побоювань, ревнивості. Я щаслива, що його зустріла, хоча тут на війні в нас не було романтичних побачень, як в цивільному житті, але я зрозуміла, що до нього не знала, що таке дійсно справжня любов.
Зараз найбільша мрія Ірини – перемогти, приїхати додому, звити своє родинне гніздечко, мати дітей і зажити в родинному затишку.
Ольга та Олексій Бенда з Вінниці. Жінка на протезі на Різдво народила сина.
Переглядаєш її світлини, й одна з них вражає до глибини душі — на ній тендітна гарна жінка, усміхнена і щаслива, тримає руку на округлому животику, і різкий дисонанс — протез лівої ноги, яку вона втратила на Донбасі.
На початку 2016 року Ольга Бенда підписала контракт на службу в Збройних силах, щоб допомагати нашим воїнам. Пройшла курс військової підготовки в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки і була зарахована у взвод матеріального забезпечення 72-ї окремої механізованої бригади. У бойових діях із автоматом у руках участі не брала, але вправно орудувала… черпаком — готувала хлопцям смачну їжу, адже до війни працювала кухарем у піцерії. Служила практично на передовій — під Авдіївкою, куди восени перевели кілька підрозділів їхньої бригади.
З майбутнім чоловіком познайомилася на війні. Під час обстрілу під Авдіївкою вона втратила ногу — ворожий снаряд вибухнув просто біля захисниці. Це була неділя, 14 травня 2017-го. Наридавшись та опанувавши себе, Ольга зателефонувала мамі і сказала, що втратила частину ноги. Але втішила: це ж не смертельно. Потім подзвонила товаришу з 72-ї бригади Олексію Бенді, з яким вони вже п’ять місяців зустрічалися, хоча бачилися всього кілька разів — він служив гранатометником на іншій позиції. Комбат дав хлопцю відпустку, і той вже на другий день був у лікарні. Олексій майже цілодобово доглядав кохану і заспокоював: «Головне, що ти вижила». За підтримки коханого Ольга повернулася до активного життя та спорту. Навчилася серфінгу, кататися на роликах. На протезі пробігла марафон у Києві, потім фінішувала на 10-кілометровій дистанції в Сполучених Штатах. У рамках проєкту «Переможці» побувала в Південній Африці.
— Мій малюк народився на саме Різдво — 7 січня, — розповідає Ольга. — Я вдруге стала мамою. Не передати словами ті емоції, які вирують усередині. Так незвично, ніхто по ребрах вже не б’є, не підпирає їх своїми ніжками. Мені не вистачатиме цих відчуттів. За 9 місяців звикаєш. Діма щасливий, він також дуже чекав на появу братика. Це так хвилююче!
Віталіна Володимирова
