– Майже рік добиваюсь справедливості, — каже мама 21-річного Максима – Катерина, — куди тільки не зверталася, отримую відмови. Така ж ситуація і у батьків Богдана Матвійчука з Новоград-Волинського на Житомирщині. Водночас інші 17 родин загиблих хлопців уже отримали такий статус.

– Їхній навчальний літак розбився 25 вересня увечері, мені вранці зателефонували подруги, повідомили, що сталось у Чугуєві, — каже пані Катерина. — Я мерщій дзвонити Максиму – він вже не відповідав… Дуже важко мені, не можу повірити та прийняти цю страшну втрату. Після похорону Максима я написала відповідну заяву. Чинним законодавством передбачені два таких посвідчення, які можуть отримати члени сімей загиблих військовослужбовців: «Посвідчення члена сім’ї загиблого»; «Посвідчення члена сім’ї військовослужбовця, який загинув (помер) чи пропав безвісти під час проходження військової служби».

Але мені у Вінницькому військкоматі відмовили. Мотивують тим, що Максим не брав участі у захисті Батьківщини. Але він хотів, готувався до цього, опановував військовий фах. Та хіба йому дали можливість боронити рідну землю? А ще чиновники додають, що я не була на утриманні сина. І виходить замкнуте коло, де не виведеш правди. Вже майже всі батьки отримали посвідчення члена родини загиблого, тільки ми та родина з Новограда-Волинського не отримали. Дали його і батькам Романа Корчовського з Крижополя. А мій син був з ними в одному літаку… То хіба це так держава має піклуватись про своїх захисників?

Тричі на тиждень жінка розносить селом пошту. Чи сніг, чи дощ, чи вітер, вона все одно проходить свій маршрут з сумкою через плече. Частину шляху треба йти біля кладовища.

– Не повірите, ноги самі туди несуть. Зайду, привітаюсь, поцілую портрет та й скажу: «Синочку, мама пішла далі, вибач мені». Стільки сліз я там виплакала!.. Думаю, вони вже промочили могилу до труни, в якій поховали мою дитину. Бачили б ви, які вони були красиві хлопці, ті, що пішли на той світ з моїм сином. Для себе мені нічого не треба, — говорить жінка. — Сина мені не замінять ніякі пільги. Заради нього хочу добитися правди.

У Вінницькому районному управлінні праці та соцзахисту населення повідомили, що діяли в межах чинного законодавства.

– Ми довго з колегами вивчали це питання та радились з різними структурами. Навіть написали запит у Міністерство ветеранів. Там теж відповіли, що родина Хом’ячуків не має права на статус. Аби погодити це рішення, потрібно було, щоб курсанти цього закладу брали участь у бойових діях, а не навчанні. Це не наше особисте рішення, є закон. Ми щиро співчуваємо втраті…

Тим часом адвокат родини загиблого Валентин Волинець пояснив, що права родин загиблих військовослужбовців захищає Закон України «Про статус ветеранів війни та гарантії їхнього соціального захисту». І, посилаючись на нього, батьки інших 17-ти курсантів отримали статус члена сім’ї загиблого військовослужбовця. І для адвоката дивно, що один і той самий закон в кожній області трактують по-різному.

Чинність цього закону поширюється на родини військовослужбовців, які померли внаслідок поранення, контузії, чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов’язків військової служби. Чи був Максим таким? Безумовно. Не тільки курсантом, а й контрактником.

В управлінні соцзахисту та обласному військкоматі матері курсанта пропонують йти до суду через прогалини у законодавстві. Або ж їй нададуть статус, якщо відповідне клопотання надійде від Офісу президента чи від Верховної Ради. Ось так держава піклується про своїх воїнів та їхні родини. До речі, односельчани загиблого курсанта готові мітингувати заради відновлення справедливості.