Стару як світ істину «багаті теж плачуть» багато хто досі не розуміє. Хтось навіть злорадствує: «Хай його/її святі гроші вилікують» чи «Нехай купить собі місце у Царстві Божому» … Але багатство до усіх порізному приходить. Комусь у спадок чи через порушення закону. А хтось заробив свої сотні тисяч, а то й мільйони важкою працею.

Катрусин батько був саме з таких. У нього три вищі освіти. і він досі у своїх 60 не гребує вчитися новому. Дітей змалечку виховував працелюбними. Доньку, звичайно, трохи балував. А от сина навіть від армії не відмазував, а навпаки — ще в АТО відправив, коли почалася війна. Та й сам неодноразово допомагав військовим, і не лише фінансово. Його поважають як у верхах — аж до міністерських крісел, так і звичайні люди у селі. Якщо дітей батько забезпечив житлом у столиці, то сам побудувався і жив у селі. Город обробляв. Садок висадив сам, а не наймав рабів, як дехто.

Але, напевно, не одному він дорогу перейшов своєю чесністю та принциповістю. Вороги кляли в очі, а Катін батько завжди був як скеля, — принциповий та впевнений у власних силах. Коли недруги зрозуміли, що йому особисто не зможуть дошкулити, вирішили відігратися на його дітях.

Донька для будь-якого батька — це найкраща жінка на землі. Катруся для свого тата була принцесою з дитинства. Змалечку він їй усі можливі іграшки купував, велосипедики, ролики. За кордон відпочивати возив. Освіту найкращу дав. Не міг лише змиритися, що його дівчинка заміж вийде. До усіх Катіних кавалерів був прискіпливий. Хто йому не подобався, забороняв зустрічатися. Катя від такої батьковської уваги трохи страждала, але все одно обожнювала свого татуся.

З тих пір, як Катя переїхала у Київ, вони менше стали бачитися. Батько уже не контролював увесь її вільний час. Зідзвонювалися вечорами, довго говорили про важливі дрібниці. Донька завжди ділилася з батьком сокровенним. Але останніми днями стала якоюсь мовчазною. «Що таке, доню? З тебе і слова не витянеш?» — запитував її, але у відповідь — тиша. Це вже пізніше її подруги розповіли, що Катя ходила наляканою. Більше тижня її дзвонили з невідомих номерів. Вона бачила, що за нею слідкують, коли виходить з дому. А якось помітила пошкоджену шину свого автомобіля. Та чомусь батькові нічого про свої страхи не розповідала. Можливо, їй пригрозили, якщо поскаржиться татові чи поліції, то тільки гірше буде? Так вона, бідолашна, й мовчала, залякана.

Знайшли її ввечері у під’їзді будинку неживою. Експертиза не виявила ознак насильницької смерті. Кажуть, обірвався тромб. Але медики не виключають, що таке могло статися від стресу. Можливо, її злякали? Можливо, хотіли напасти, а вона запанікувала до смерті? Ця невідомість ще більше розриває і без того згорьованого батька.

На похорон до Катрусі з’їхалися сотні людей. Батько для своєї принцеси організував прощання на найвищому рівні… Але сам і до труни не міг підійти попрощатися. Страшно було дивитися і на тата, який рвав волосся на голові, і на Катю у білій сукні, в білій домовині серед сотень білих троянд… Молода дівчина, в якої все життя попереду, лежала, як лялька Барбі у красивій коробці.

Йшов дощ, і звучала скрипка, коли прощалися із красунею. А як спускали в яму, ридав саксофон…

Серце розривалося від болю… Неможливо було стримувати сліз… Навіть чоловіки ридали. А батько лише стискав кулаки до посиніння і тверді мужні вилиці…. Ходив поміж хрестів по цвинтару й не міг підійти до своєї мертвої царівни… Уже коли всі розійшлися, він, як одинокий вовк, завивав над могилою. Годину або й більше ніхто не насмілювався навіть підійти до нього ближче… Родичі лише здаля спостерігали, як він заціловував портрет Катрусі, притискав його до грудей і знову вив у небо…

На обіді люди почали шушукатися, що Катрусин батько збожеволів. Він сидів за столом і посміхався. Пив чарку за чаркою, хоча раніше ні краплі не дозволяв, дивився вдалечінь – і знову посмішка й пляшка у руках…

Уже два тижні він не може дійти до тями. Безбожно п’є і не тверезіє. Скільки ще так буде продовжуватися — одному Богу відомо. Нам усім дуже шкода його, але ніхто не знає, як зарадити, які слова знайти для підтримки, як допомогти…

Так, мільйонери теж плачуть — тихо, наодинці, можливо, навіть без сліз, але ридають… У них теж тікає земля з-під ніг і падає небо на голову… Чи легше комусь від того, що страждає той, хто більше має? Напевно… Напевно, саме цього добивалися його недруги, які вгробили Катрусю і зараз повільно, без ножа, ріжуть її тата?..

А я єдине хочу донести: не бажайте великих грошей, бо хто більше має, той більше втрачає…

Ольга Дроздова,
Літин