Андрій Власов став уособленням великої зради під час Другої світової війни. Але ще на її початку він був одним з улюблених командирів Сталіна, про котрого за завданням Головного політ­управління була написана книга під назвою «Сталінський полководець».

У листопаді 1941 року за особистим наказом Йосифа Сталіна саме Андрій Власов сформував 20-у армію для оборони Москви. За вагомий внесок у перемогу під Москвою Власов був нагороджений орденом Червоного Прапора і отримав звання генерал-лейтенанта, а Сталін назвав його «рятівником Москви». Він був одним з найефективніших командувачів ар­міями!

То що ж сталося після цього?

А після цього командування покинуло на загибель його Другу ударну армію. Потім полон… Генерал Власов перебував у Вінницькому військовому таборі для військовополонених офіцерів. Саме тоді він погодився на співпрацю з нацистами і очолив «Комітет звільнення народів Росії» та «Російську визвольну армію», до котрої увійшли полонені радянські військовослужбовці.

10 вересня 1942 року у Вінниці Власов підписав листівку-звернення до командирів Червоної Армії та радянської інтелігенції. У ній була гостра критика сталінського режиму, але заклики здаватися в полон відсутні, хоча пропагандистський штамп про те, що у німецькому полоні немає ні звірств, ні розстрілів, вже себе виявив. Ці події відбувалися у Вінниці на території психіатричної лікарні ім. Ющенка, де на той час перебував Генеральний штаб Сухопутних військ вермахту. Там же утримувалися і полонені радянські офіцери.

Нацисти обманули Власова. Вони підсунули йому фальшиву радянську газету, де його оголосили ворогом народу і надрукували наказ про роз­стріл… У генерала здали нерви. Ось так друковане слово може змінити долю.

Не збереглося жодної світлини цього періоду життя Власова, на яких він був би одягнутий у нацистську військову форму Він завжди носив спеціально пошитий для нього через його кремезну статуру простий мундир військового крою кольору хакі з широкими обшлагами і формені штани з генеральськими лампасами. На мундирі — жодних знаків розрізнення чи нагород, зокрема не носив емблеми РОА на рукаві. Тільки на генеральському кашкеті він мав біло-синьо-червону кокарду РОА (Русская освободительная армия).

Власов написав відкритий лист «Чому я став на шлях боротьби з більшовизмом», підписував листівки з закликами повалити сталінський режим, які згодом розкидалися німецькою армією з літаків на фронтах, а також поширювалися серед військовополонених.

На початку травня 1945 року між Власовим і Сергієм Буняченком (котрого ще раніше за невиконання наказу засуджували до смертної кари, але відтермінували вирок до закінчення війни) виник конфлікт — Буняченко прагнув підтримати Празьке повстання, а Власов умовляв його не робити цього і залишитися на боці німців. На переговорах у північночеських Козоїдах вони не домовилися, і їхні шляхи розійшлися.

12 травня 1945 року Власова затримали військовослужбовці 25-го танкового корпусу 13-ї армії 1-го Українського фронту неподалік міста Пльзень у Чехословаччині при спробі перейти у західну зону окупації. За радянською версією, Власова знайшли на підлозі джипа, загорнутим у килим. Після затримання його доставили у штаб маршала Конєва, звідти до Москви.

Рішення про смертний вирок щодо Власова та інших прийняло Політбюро ЦК ВКП (б) 23 липня 1946 року. З 30 по 31 липня 1946-го відбувся закритий судовий процес у справі Власова і групи його послідовників. Їх усіх визнали винними у державній зраді. За вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР їх позбавили військових звань і 1 серпня 1946 року стратили, а їхнє майно конфіскували. За чутками, страта Власова і його сподвижників була організована з жахливою жорстокістю — їх повісили на струні піаніно, підчепленій на гаку під основу черепа.

За версією істориків, генерал Власов — радянський розвідник (співробітник зовнішньої розвідки НКВС або військової розвідки — Розвідуправління Генштабу РККА), який з 1938 року працював у Республіці Китай під псевдонімом Волков, здійснюючи розвідувальну діяльність проти Японії та Німеччини, а потім, під час радянсько-німецької війни, був успішно закинутий до німців. Страта Власова 1946 року пов’язу­ється з конфліктом спецслужб — МГБ і НКВД — внаслідок якої за особистим рішенням Сталіна і Абакумова Власова лік­відували як небезпечного і непотрібного свідка. Згодом знищили значну частину матеріалів слідства у «справі» Власова, Буняченка та інших керівників ЗС КОНР.

Існує також теорія змови, згідно з якою насправді замість Власова 1 серпня 1946 року повісили іншу людину, а сам Власов згодом довго жив під іншим прізвищем.

Є ще й інша сторінка з життя генерала Власова, особиста. Через те, що він був любимчиком Сталіна, йому сходило з рук чимало гріхів. Першій своїй дружині Ганні Власовій Андрій Власов зрадив зі своєю перукаркою Уляною Осадчою, закрутивши шалений роман. Вона навіть народила коханому доньку.

На війні виникло таке явище, як «військово-польові дружини». Була така і у генерала Власова — 24-річна старша лікарка медпункту штабу 37 армії Агнеса Подмазенко. У січні 1942 року, коли генерал перебував у зеніті слави, Агнесу демобілізували і відправили у тил через ва­гітність. Вона виїхала до рідних у Саратовську область і невдовзі народила сина, котрого назвала Андрієм, на честь батька. Батько і син ніколи не побачаться, генерал навіть не знатиме статі своєї дитини.

Тільки-но Агнеса відбула з фронту, як у генерала з’явилася нова пасія — фронтова кухарка Марія Воронова. З нею він і потрапив у полон. Цікаво, що з полону вона втече, буде у партизанів, а потім поїде до Берліна отруїти зрадника, але не зможе погубити коханого. А він тим часом зійшовся з останньою своєю дружиною – німкою Адель Біленберг, вдовою офіцера СС і начальника бази відпочинку для німецьких солдатів. З нею Власов відгуляв весілля навесні 1945 року у Карлсбаді.

Погоджуючись на співпрацю з німцями, Власов думав, що його рідних уже нема серед живих. Для них у Кримінальному кодексі СРСР була окрема стаття – «члени родин зрадників батьківщини», за яку могли розстріляти. Але обом дружинам Власова відносно пощастило: одна з них отримала вісім років таборів, інша – п’ять. Після війни загриміла до табору і Маруся…

Син Власова живе й працює в Самарі, закінчив університет та аспірантуру, отримав ступінь доктора наук. У нього дві доньки, одна з них, онука Власова, живе у Франції.

Ілона ВАЛЬТЕР