Василь Педоренко – один з тих, хто пройшов цю боротьбу від початку і до кінця. Неодноразово разом з ініціативною групою зверталися до районної, обласної влади за допомогою. Їздили у Київ.

Шукали інвесторів. Та їх годували обіцянками, обманювали, купувались і продавались, заробляли всі, кому не лінь. А активісти села, які 13 років тримали оборону свого «годувальника», за свою активну громадську позицію ще й постраждали.

– Боляче сьогодні дивитися на те поле, яке утворилося після знищення нашого цукрового заводу. Про колись славетну цукроварню зараз нагадують лише труба та декілька склад­ських приміщень. Приїхали молодики з Донецька (уявіть, з окупованої території!) і все порізали. Ми просили правоохоронців хоча б паспорти їхні перевірити, бо вони були з непідконтрольної території, але нікому й діла не було. А наші тільки сприяли їхній злочинній діяльності. Під час «круглого столу» у Тульчині наш депутат заявив, що люди не проти, щоб завод порізали, просять залишити лише декілька складів. Після зустрічі я підійшов до нього і обурився, навіщо він таке каже, якщо це неправда. То він у відповідь в присутності прокурора, начальника поліції, голови району та журналістів вдарив мене головою і розсік брову. Потім підійшов до нових власників заводу і з посмішкою так: «Ну, як я його!» Досі розслідування триває і ніхто його до відповідальності не притягує. Більше того, він ще й до владного корита лізе. Видно, не просто так він підігрував бандитам…

Що ж це робиться? Віддали бандюкам на розправу таке підприємство і не соромляться людям в очі дивитися? Тут на складах тільки цукру на 15 мільйонів зберігалося. Все розікрали. Ми власними силами як могли протистояли цьому грабунку, зупинили не одну машину, вщент завантажену мішками білого золота. Самі оборону заводу тримали, цілодобово чергували, від зухвалих найманців серед ночі самотужки відбивалися, — пригадує Василь Педорук.

– Рейдери діяли хитро. Поки одна група відволікала увагу біля центральних воріт, друга група проривалась через боковий вхід. Трактором відсунули бетонний блок від брами і запустили на територію машину з різаками, з газовими і кисневими балонами. Один з нападаючих газовим балончиком пошкодив очі декільком жителям селища. А поліція лише спостерігала за конфліктом і нічого не робила. Щоб залякати людей, з машини «окупантів» випустили газ. У будь-який момент міг статися вибух. На вимогу забрати небезпечний вантаж із селища ніхто не реагував, правоохоронці вперто не втручались. Видно, вони в долі, — повідомили члени ініціативної групи із захисту підприємства «Захист заради порятунку».

Минулого літа Кирнасівський цукровий завод, за відновлення якого люди боролися більше 13 років, був знищений.

– Рейдерами можна вважати і наших, за мовчазної згоди яких усе це відбувалося. Вони домовилися з донецькими і поділили між собою, кому які ласі шматки дістануться. Як доказ цьому – місцевий фермер, який зараз господарює на рештках цукроварні. Він приганяв сюди бульдозери і трактори, щоб завод із землею зрівняти. А взамін йому залишили декілька складських приміщень, майстерню, колишню лабораторію. Хтось заробив, а хтось здоров’я та життя своє згубив у цій 13-річній війні.

Депутат, який тоді привселюдно мене вдарив, досі не вибачився і не компенсував моральної та матеріальної шкоди, хоча живе неподалік. Юрій Гетьман тепер став депутатом Тульчинської громади! За які заслуги? Що сприяв рейдерству? Ми хочемо знати відповідь, всі ті, хто чесно рятував завіод, де працювали цілі покоління кирнасівчан та жителів навколишніх сіл.

Кирнасівка — це маленька Україна. Прочитавши це — неважко зрозуміти, що таке саме відбувається по всій державі, тільки у більших розмірах.

 Від редакції: готові вислухати інші точки зору.

Людмила Поліщук