Людмила Менюк з Гайсина – незламна жінка, усі називають її Мальвою, такий псевдонім отримала у 2014 році; це символ матері, яка віддає всю себе заради рідної дитини…

– Нашої родини не оминула жодна трагедія України. Діди були учасниками Другої світової війни. Один загинув під час розмінування Будапешта. Батько брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Помер від опромінення. На російсько-українській війні втратила сина Станіслава. До війни він працював медиком у приватній московській клініці, — каже Людмила Менюк. — Навесні 2013 року сказав: «Хочу в Україну. Не можу інакше». Його цінували як фахівця. Пропонували взяти тривалу оплачувану відпустку. Але він приїхав додому й не повернувся. Весною 2014-го Станіслав не раз ходив у військкомат. Він не служив в армії, тому шансів потрапити на війну було мало. Аби призвали, писав рапорти. Пояснював, що його медичний досвід потрібен на передовій.

Я не могла відмовляти. Знала: він рішення не змінить. Так мене вчив батько, так я вчила своїх дітей: слухаєш усі поради, але вирішуєш сам. Моє завдання було одне – благословити. Син пішов добровольцем у штурмовий батальйон «Ай­дар» військовим медиком. Мав позивний Арм, бо захоплювався армреслінгом. Був чемпіоном області. Я часто їздила до нього на передову, знала майже всіх хлопців, які з ним служили. 27 липня 2014 року готувалася до чергової поїздки, коли зателефонували й сповістили, що Станіслав загинув під містеч­ком Лутугине на Луганщині…

Так, мій молодший син загинув, але у мене з’явилися тисячі синів і дочок. На жаль, тоді були дуже великі втрати. Йшли страшні бої — за кожен клаптик землі хлопці віддавали свої життя. Треба було йти, підтримувати їх, відстоювати свою землю. Так і я стала бійцем батальйону «Айдар». Там у мене була технічна посада, адже взагалі я маю математичну освіту. Але я задумалась тоді, що буде з моїми хлопця­ми (побратимами, — ред.), і щоб показати їм приклад, вступила до Уман­ського державного педагогічного університету імені Павла Тичини на факультет соціальної психології. Адже я мріяла бути психологом.

Сьогодні Людмила Менюк створює мобільні психологічні групи для підтримки учасників бойових дій та є активісткою Жіночого ветеранського руху.

– Реабілітація учасників бойових дій — це дуже важлива тема. На жаль, на державному рівні в нас ще до кінця так і не розуміють, чому це важливо. Якщо взяти міжнародний досвід, наприклад, Ізраїлю, Америки або інших країн, де багато ветеранів бойових дій, то їхня статистика показує: якщо людина приходить з війни і не має підтримки від таких же, як вона, якщо не має розуміння в сім’ї, якщо не проводиться реабілітація, можуть бути дуже погані наслідки. Це і суїцид, і порушення законодавства. Та і люди — це цвіт нації, і вони мають повернутися в цивільне життя, бути, в першу чергу? корисними собі, своїй родині, суспільству.

Мають опанувати нову професію, адже хтось приходить з інвалідністю, після поранень, контузій, каліцтва… Але людина має йти далі, почати нове життя, в неї має бути мета. Це сильні люди, їм треба допомагати!

Віталіна Володимирова