Місцеві просять владу та земляків “не топтатися на чужих кістках”.
Ось який лист отримала наша редакція від Оксани Ліщун:
“Доброго дня усім, хто буде читати мій лист. Це голос безвихідної ситуації. Це жах, який тягнеться протягом багатьох років в моєму селі Пултівці Вінницького району на теперішні час Якушинецької ОТГ.
Звертаюсь до громадськості не лише нашої ОТГ, бо хочу почути точку зору вінничан. У центрі нашого села знаходиться старе кладовище, де ховали людей з 30-х років минулого сторіччя, ховали і після Другої світової війни. Тут є ціла «дитяча алея», є місця, де були поховані люди із тифом, туберкульозом та іншими небезпечними захворюваннями. Раніше за цим цвинтарем доглядали. Зараз він заріс деревами та бур’янами. Його територія межує із сільськими хатами.
Але більше 20 років тому неподалік кладовища роздали землю. Люди побудувалися і вивозити на територію кладовища сміття. А вже тепер постало питання, що їм не зручно доходити чи доїжджати до центра села. Тому ці односельчани почали лобіювати прокладання через територію старого кладовища заасфальтованої дороги. Ніби час минув, все забуте. Але ж ще живі свідки і родичі тих людей, які тут поховані.
Людей не зупиняли ні гроби, ні хрести це все було розгорнуто і поламано з однією цілю, їм потрібна дорога. На даний час жителі вулиці Квітнева і Садова збирають підписи на те щоб їм дали дозвіл зробити стежку 1м 75 см.
Можливо, те, що я зараз напишу, комусь буде смішно, комусь буде не цікаво, хтось засудить, але я надіюсь що хтось все-таки зрозуміє і зробить висновки.
З розповіді моєї бабусі Юрківської Мотрі Германової (1912-1995): колись у моєї бабусі була миска з нержавіючої сталі, якою ми, онуки, постійно гралися. Одного разу вона нам розповіла, чому нею не користується. В голод, який бабуся пам’ятала дуже добре, під хвіртку прийшов молодий хлопець весь опухлий від голоду. Він просив їсти, в його руках була саме ця миска. І саме в цю миску вона насипала йому супу. Він його не доїв… Так і помер в обіймах бабці, з їжею. Таких чужих, невідомих людей хоронили в мішках, і на цьому ж кладовищі.
На шосе біля Пултівців стоїть пам’ятник жителям, розстріляним під час війни. Односельчани знають, що половину з розстріляних їх родичі вночі, щоб ніхто не бачив, забирали і хоронили на цьому ж кладовищі. Тут є братська могила, біля якої прибирають школярі.
Ми вчимо дітей пам’ятати минуле, розповідаючи про ті жахливі події в історії України: голодомор, репресії, війну. Для чого тоді ми несемо вінки і квіти до пам’ятників, помпезно фотографуючись і виставляючи фото на показ в соціальних мережах? Для чого нашим дітям в школі кажуть запалювати свічечку в день голокосту? Якщо ми по кістках жертв всіх цих подій їздимо, ходимо, і вимагаємо дорогу, стежку, тому що зручно?
На мою думку, такі місця, де стоять хрести, де лежать наші пращури, повинні бути розчищені, огороджені. На таких місцях доречно ставити каплички, з яких будуть лунати молитви.
Днями питання дороги чи стежки буде розглядатися депутатами Якушинецької ОТГ. Тому дуже хочу, щоб мене почули, і змогли зважити всі «за» і «проти». Вірю, що люди, які цінують історію, знайдуть правильне рішення”.
Людмила Поліщук
