30 років тому, ставши випускницею двох вузів: Львівського – журналістики та Московського військового, де мені дали освіту спецпропагандиста, я стояла на роздоріжжі – яку професію вибрати?

В одному вчили, як писати правду, служити Україні. В іншому — як вміло брехати, перекручувати факти та підтасовувати їх задля безпеки СРСР.

Як успішний приклад столичні спецпропагандисти нам наводили пропагандистський хід стосовно Бандери:

– Ось бачите, що зробила з найпопулярнішого національного героя Західної України ця всемогутня пропагандистська машина (зрозуміло, що засекречена. За вимовляння лише назви цієї професії я мала загриміти в тюрму СРСР, як за зраду країни).

Бандера користувався авторитетом, як і його документ про проголошення в 1941-му Акта відновлення Незалежності України. Тому його образ досвідчені спецпропагандисти, і ви такими маєте стати, так перекрутили, що він став найбільшим злом, – вчили нас аси спецпропаганди — «волкогонівщини».

– Стоп, а для чого? — почала замислюватись я. Мала ж вже львівську «вакцину». Чесно зізнаюсь, що до вузу я — «москалька», як називали мене, подолянку, у львівському середовищі – думала, що Бандера дійсно пособник фашистів…

Як не дивно, а ця наука після такого прикладу почала пробуджувати в мені ще більше національні ідеї, а не те, що хотіли вони.

Єдине її досягнення – мала доступ до секретних документів. І бачила вочевидь серед однокурсників і слухачів цього секретного вузу тих, хто сьогодні зомбує «піпл» із ведучих російських ЗМІ. На жаль, і тих, хто ходить в рясах та має диплом того ж вузу.

Мабуть, вперше сенсаційні деталі підготовки спецпропагандистів для 8-го відділу ГРУ – в одному із томів моєї книги, яка готується до друку — «Журналістка. Покоління Х».

Зараз же зупинюсь на тому, що я дивом відкопала тоді: в 1941 році саме Степан Бандера із соратниками проголосили Акт відновлення Української держави і цей документ стала підтримувати велика кількість українців. Тому це було не менш небезпечно і німцям, як і енкаведистам.

І Бандера був арештований та відсидів з 1941 до 1944 у німецькому концтаборі Заксенгаузен. Його не вбивали, щоб не зробити ще більш популярним. А вимагали відмінити цей Акт Незалежності через тортури.

І щоб змусити – закатували в тому ж таборі руками інших в’язнів страшною смертю двох його братів у сусідніх камерах, щоб він чув їхні муки…

Далі вже у Мюнхені його вбив, як відомо, агент НКВД Б.Сташинський. Саме за цю незламну боротьбу за незалежну Україну без СРСР.

Потім я знайшла у тій же «спецлітературі» фразу Сталіна, яка розвидніла весь мій мозок.

– Будь-хто і будь-коли розвалить будь-яку імперію, коли приєднає до себе цю кляту Галичину…

Це він писав від безсилля, коли бачив, як українські націоналісти, об’єднавшись в рух разом із прибалтійськими й інших республік очолили і розвалили безпрецедентну тюремну імперію ГУЛАГ. Вдумайтесь!

Ось що найстрашніше для імперії — національне єднання патріотів.

Я не вибрала кагебістські коридори чи засекречені бункери спецпропагандистів, де сипались офіцерські зірочки, спецпайки із спецжиттям і великі зарплати.

А вибрала малооплачувану і без спецобслуговування журналістику. Сподівалась писати правду, як учили теоретики цивільного вузу.

Але в перший же місяць з подивом дізналась, що кожна редакція має видавати кожен готовий випуск ЗМІ лише через цензорів!

Тому свободи слова ніколи в СРСР не було.

Перший мій нарис в газеті «Комсомольське плем’я» мав бути про вчительку, яку запроторили в «психушку» за надуманим діагнозом.

Галина Олексіївна, одна із двох у Вінницькій області, не проголосувала за першого секретаря Вінницького обкому партії Криворучка як кандидата у народні депутати від КПРС. Про альтернативних конкурентів і мови не могло бути.

І вже ввечері, зважте, при декларованому таємному голосуванні Галю і того іншого «противника» вирахували і викликали в КГБ на килим. А через кілька днів у школі Галі була особлива бригада із «психушки», взяли її і повезли в невідомому напрямку. Повернули вже обстриженою наголо і видали «жовтий» квиток!

Вражена викладеним, я почала робити перше в своєму житті журналістське розслідування і дізналась, що тоді в СРСР за 4-ма школами психіатрії, чомусь найбільше харківською, поставити діагноз психічного розладу можна було кому завгодно.

– Ось я виходжу на вокзал і половині людей ставлю діагноз… І вони відповідатимуть визначеним критеріям, – ділився відомий психіатр зі мною «не для преси». Так я дізналась про ще один страшний метод у СРСР прибирати неугодних…

Робити безумними і запроторювати у «психушки» за «свободу слова»… І коли я написала це, як на мене, сенсаційне розслідування, тодішній редактор і цензор викинули його у корзину зі словами:

– Ти що – Андерсонша, хочеш нас без куска хліба залишити і по світу пустити?

Саме ці «мої університети» зробили мене «дисиденткою» і навчили на власних прикладах, що таке своя, незалежна країна, де можна розмовляти своєю мовою, плекати свою культуру, вчити не перекручену, а реальну власну історію.

Тому ми разом із Анатолієм Жучинським та однодумцями створили одразу після проголошення незалежності першу в Україні незалежну газету.

Вже 30 років тут панує правда. Ми можемо помилятись, висловлювати суб’єктивні думки і судження, навіть робити помилки і когось незаслужено ображати (вибачайте!), але тут територія свободи – була, є і буде!

З Богом у серці й Україною!

 Тетяна Редько,
Заслужений журналіст України,
співзасновник медіа-корпорації «33-й канал»