Мені 38. Коли Україна стала незалежною, я була у другому класі Вінницької загальноосвітньої школи №23. Єдиної україномовної у моєму мікрорайоні. Безмежно вдячна за цей вибір моїй мамі! Поруч були декілька інших красивих шкіл, але мама цілеспрямовано возила мене у 23-тю, бо вона українська.

Я народилася в селі, виховувалася бабусями, які навчили мене рахувати «штири і штирнадцять», мити «слоїки» та квасити «гоїрки». І коли мама забрала мене у міський садочок, дуже важко було зрозуміти, чому там «йолочка», а не ялинка і «мішка», а не ведмідь. Я так і не навчилася російської. Добре це чи погано — вже інша справа, але часто ловлю себе на думці, що не розумію змісту, коли читаю російськомовний текст…

А у 23-ій мене не ламали. І навіть не виправляли мій сільський діалект, а, навпаки, навчили цінувати автентич­ність, і я сьогодні у будь-якому товаристві не соромлюся цитувати вислови моїх бабусь, навіть якщо вони не літературні.

А ще у 23-ій мене навчили поважати державний Гімн. У мене досі страх і трепет усередині, коли тільки починаються перші акорди. Директор Григорій Іванович Поліщук строго-настрого наказував нам стояти струнко, поклавши руку на серце, коли лунає найважливіша у світі мелодія. І навіть якщо я запізнювалася на урок, але уже грав гімн, зупинялася на подвір’ї школи чи коридорі і зі сльозами на очах шепотіла: «Ще не вмерла…» Мені навіть страшно було ворухнутися, бо директор або вчителі побачать і можуть запідозрити, що я не поважаю Гімн нашої незалежної і суверенної держави.

Хоч вже минуло 20 років, як покинула стіни рідної школи, а й досі серце тріпоче при звуках гімну. Це якийсь особливий трепет. Так буває, коли остерігаєшся згрішити перед іконами, бо ж на тебе дивиться Богородиця чи Спаситель. І від того знову навертаються сльози, тому не можу голосно співати, а тільки пошепки повторюю: «ні слава, ні воля…»

Думала, що більше жодна пісня не зможе так глибоко проникнути мені в душу і змінювати мою свідомість. Але ні. У 2014-му я почула «Пливе кача»… І хоч у 2004-му тікала з пар на помаранчевий Майдан і була впевнена, що розумію, що таке революція, сім років тому мої романтичні уявлення рухнули… Тоді по-справжньому усвідомила, що незалежність мало проголосити, за неї потрібно боротися… І ця боротьба триває… І у кожного з нас свій фронт… Скільки ще – не знаю… Тішить одне: я з однодумцями, а вони — зі мною!

Людмила Поліщук,
заступник головного
редактора «Молодіжної газети»