Від редакції. Юрій Легун — син Віктора Легуна, одного із перших успішних бізнесменів сучасної Вінниччини. Але Юрій Вікторович після закінчення історичного факультету Вінницького педінституту в батьківський бізнес не пішов, а став науковцем. Нині він професор та очолює архів Вінницької області.
Зрозуміло, що і знає про останні дні СРСР та побудову незалежної України більше, ніж будь-хто на Вінниччині. Тому про ГКЧП, «доноси» на свого діда, 32 коробки компромату на вінничан від «наружки» КДБ та весілля однієї із 3-х своїх доньок в останні дні цього літа Юрій Легун розповів у своєму інтерв’ю до Дня Незалежності.
Адже директор Вінницького обласного архіву Юрій Легун має прямий службовий доступ до історії, яка ще зовсім недавно була під грифом «секретно».
– Де ви були під час ГКЧП?
– Я був у радянській Україні, на «передовій» історичних подій, коли фактично три роки поспіль ми жили в суцільному мітингу на «Бригантині» та перед міською радою Вінниці… Бо було зрозуміло, що Радянський Союз прогнив, він помирає і розвалюється на шматки… І як студент історичного факультету разом із однолітками я брав досить активну участь в усіх цих процесах. Окремо день 24 серпня 91-го року вже не пам’ятаю погодинно, бо стільки всього тоді сталось.
Це був злам епох, і однозначно ми святкували Незалежність нашої української держави, про яку мріяло стільки поколінь. І стільки людей віддали за неї свої життя. Ніколи не забуду перші демократичні вибори, коли ми агітували за Арсена Зінченка – нашого викладача, якому судилось стати народним депутатом. І він від імені всієї Вінниці – студентської та робітничої – тоді голосував за Незалежність та тримав той історичний Прапор України.
Спершу був «Народний фронт за перебудову!», потім «РУХ», який виріс із філософсько-дискусійного клубу нашого легендарного викладача Володимира Савовича Муляви… Знаєте, буквально в повітрі було відчуття змін, які варто було негайно робити. Ми, молоді та наївні, тоді вірили, що все зміниться в один момент! Що Україна враз стане потужною європейською державою і без краплі крові отримає «в подарунок» від “совка” свою омріяну Незалежність. До речі, днями ми отримали на зберігання в обласний архів списки перших членів того самого «Народного фронту за перебудову», і там є мій підпис більш як 30-річної давності…
– У 2014-му міф про «подаровану» Незалежність і Свободу розвіявся із першим пострілом росіян?
– Як історик тоді та тепер я знаю, скільки насправді було пролито крові нашими попередниками за цю Незалежність… І коли нам казали, що доведеться боротись ще 10, 20 чи більше років за справді сильну і потужну Україну – ми обурювались і хотіли негайних перемін! А 14-й рік справді показав, що імперії просто так нікого не відпускають і за волю має бути страшна ціна! Так було і так є… На жаль! Тоді по сибірських таборах сиділи Стус, Чорновіл, Мельничук! А нині сучасні «стуси» і «чорноволи» разом із онукою Чорногуза Яриною в донецьких окопах відстоюють нашу землю від окупантів.
– Ви думали колись, що Петлюра буде сидіти у Вінниці біля обласного радіо?
– Для мене це також сенсація, бо такого в історії України ми у вінницькому педінституті не вчили. І коли той пам’ятник отаману поставили, я чесно сказав своїй викладачці Ользі Анатоліївні: «Це ж страшний сон для радянщини! Петлюрівці знову в центрі Вінниці!»
Ми всі історики-самоучки, бо у нас 1-й курс був історія КПРС. А другий — історія СРСР… Тому читали самвидав, слухали заборонені підпільні лекції та вперше 30 років тому взяли до рук жовто-блакитний прапор, який здавався чимось фантастично забороненим. Пам’ятаю, як на одному мітингу під Вежею у Вінниці мені дали потримати такий прапор і тут підходить переодягнена міліція – мої сусіди. Прапор не забрали, мене не арештували, але «бунтарі» всі були на обліку. Втім, тоді було вже не страшно, хоч всі ми й вийшли із “совка”. Страшно, коли читаєш архівні документи і як ламали людей, їхні долі та цілі родини йшли «на ешафот»… Ми досі недооцінюємо радянську каральну систему та КГБ, яке мало картотеку на кожного… Он у нас досі ще 32 коробки лежить із папками на вінничан, яких колись «вели» і «документували» після окупації… Що з ними робити? Знищити чи передати родичам, щоб знали справжні людські історії своїх дідусів та бабусь?!
Знаєте, на мого діда Легуна в архіві було 4 справи, але дві в перші роки Незалежності просто знищили. І я там вичитав про його долю таке, що просто в голову не вкладається. Перша папка – фронтова, і там описується, як він лежав поранений на нейтральній смузі та знищив свій партбілет перед можливим потраплянням у полон. Але німці його не знайшли, а партбілет він поновлював вже після війни із такими «етапами», що важко передати. А друга папка – про нього як голову колгоспу, яким насправді дід не хотів бути. Бо дід працював секретарем сільради, а його партійці рухали на голову. Дід відмовлявся, тоді за нього комуністи організували вибори односельчан, і ті проголосували. Тоді дід «включив дурня» та казав, що насправді вибрали головою їздового однофамільця Легуна, а не його. І мав тоді що слухати і терпіти по партійній лінії… Це зараз мені смішно і комічно, а йому було непереливки.
– На День Незалежності одягнете вишиванку? Чи мода на них пройшла?
– Я підніму Прапор України над своїм будинком у Тяжилові. А вишиванку на 30-річчя ще не обрав, бо їх в мене у шафі багато. А в тата, мабуть, ще більше. І хіба може на них пройти мода, коли нашій Незалежності лише 30 років. Тепер лише розумієш, чому Мойсей водив свій народ 40 років по пустелі, щоб кілька поколінь пішли і не заважали молодим будувати свою країну. І ми з дружиною намагаємось і своїм дітям не заважати.
Тому 28 серпня у нас виходить заміж найстарша донька Ганна — одна із трьох доньок. Ольга – «середульша» – вже одружена. А наймолодша Меланія вчиться у 9-му класі… Весілля буде середнє – на 120 чоловік (у ресторані дідуся Віктора Легуна). Наше із Оленою в 1992-му весілля було на 300 осіб! Пам’ятаю, як жінчині родичі приїхали у Вінницю всі у вишиванках до нас, «на москальшщину», але ми також мали круті подільські вишиті сорочки. Бо не москалі!
Горілку фруктову нині варить тесть, багато відер. Молодятам даруємо саме весілля і подорож. Звісно, що святкові фото будемо робити біля 50-метрового Прапора України на Замковій горі. Бо 30 років тому ми про такий символ у Вінниці в історичній місцині навіть не мріяли.
Роман КОВАЛЬСЬКИЙ
