— Валерій Вікторович, ви з перших днів незалежності були націоналістом чи спочатку переважала радянська закваска?

– По місяцях пам’ятаю усі події кінця 80-х і 90-х років. Був один з небагатьох, хто агітував і голосував на перших виборах президента України за В’ячеслава Чорновола. Чесно кажучи, ще тоді недолюблював Леоніда Кравчука. Мені важко було зрозуміти, як секретар партії однієї ідеології міг так раптово змінити на іншу. На той час я вже навчався в ас­пірантурі інституту економіки Академії наук України. У нас були дуже серйозні дебати. Тодішня команда при владі в Україні замість того, щоб реалізовувати економічну політику, пішла по простому шляху — для покриття дефіциту бюджету брали прямі емісійні кредити Національного банку. Вони довели до того, що у 93-му році індекс інфляції склав 11 тисяч відсотків. Загальний обсяг грошової маси в Україні на той час виріс у 110 разів. Це був перший такий серйозний поштовх для подальших негараздів, які ми до сьогодні відчуваємо.

У мене була перша дисертація в Україні на той час, яка стосувалася формування конкурентних товарних ринків, демонополізації, поділу монопольних утворень, і коли я захистив дисертацію, до речі, достроково, викладав макроекономіку у Вінницькому сільськогосподарському інституті, але через 3 місяці мене забрали на державну службу в органи Антимонопольного комітету, де формував конкурентні ринки. Однією з перших тоді розбили монополію обласного підприємства «Вінницяфармація», яке монополізувало ринок фармацевтичних послуг і не давало можливість розвиватися приватному бізнесу. Це був перший етап мого становлення як держслужбовця.

Пам’ятаю, коли працювали над розширенням конкуренції на ринку заготівлі молока, потрібно було все зробити, щоб між райо­нами зникли пости міліції, які не давали молоковозам заїжджати в інший район. Але ми зуст­рілися з шаленим супротивом правоохоронних органів. Заходили у кабінет деякі їхні представники і відверто погрожували на бандитському жаргоні. Прекрасно розумів, що у спілкуванні з такою категорією людей потрібно не боятися і стояти на своєму. Бувало й таке, що після гарячої дискусії у кабінеті слідкували і нахабно підрізали, намагаючись скинути у кювет…

— Ви один з тих, хто най­більше був у вінницькій владі. Коли, на вашу думку, Вінниччина була найуспішнішою? А коли були найбільші поразки?

— Можу виділити три періоди найбільших зрушень у розвитку області. До початку 2000-го року Вінниччина була абсолютно депресивним регіоном. По 8 місяців не виплачувалася пенсія, 5-6 місяців не отримували зарплати вчителі та працівники бюджетної сфери. Людям видавали натуральну плату замість грошей: панчохи, мило, по селах навіть гній роздавали за зарплату. Ситуація почала змінюватися з приходом Юрія Іванова на посаду голови Вінницької облдержадміністрації та команди, яку він привів. Тоді була спроба порізати Вінницький олійно-жировий комбінат через виконавчі провадження, але нам вдалося зберегти підприємство, а це тисяча робочих місць. Почала платити акцизний збір така відома компанія, як «Nemiroff». Такі точки потенційно-економічного зростання сприймалися дуже позитивно.

Другий етап піднесення — 2005 – перша половина 2008 року. Важливу роль тоді зіграв Олександр Домбровський. Він зумів поєднати навколо себе тих людей, які прагнули розвивати Вінницьку область. Тоді з’явився проєкт «Барлінек» — зараз це найбільш успішний приклад польського бізнесу в Україні. На той час про Вінниччину почали говорити як про область, яка розвивається.

І третій період, тільки прошу правильно мене зрозуміти, достойного розвитку регіону припав після Революції гідності. Хоча це був дуже важкий час, перш за все, психологічно, бо все пропускалося через серце. Та й со­ціально економічний розвиток області був непростий: пуста казна, збільшення тарифів, ризики з газопостачанням, нічні відключення електроенергії. Мене більше пов’язують з економічним сектором. Так, ми залучили зовнішні інвестиції — VBC-груп, компанія «Delfy», майже в останні дні на посаді заклали капсулу «Head Ukraine» в Індустріальному парку. Ввели в експлуатацію відділення екстреної допомоги у Вінницькій обласній лікарні та хірургічний корпус Пироговської лікарні. Відбулася реконструкція цілого ряду підприємств, піднялася переробна промисловість у сільській місцевості.

Нам вдалося налагодити унікальні стосунки з аграріями. Зараз вони при зустрічах згадують ті часи, коли їх ніхто не змушував кудись возити цукровий буряк, ніхто не збирав якісь гроші з гектара землі, аграрії були партнерами для влади. Ніхто не скаже, що Коровій під себе чи під якісь структури зібрав земельний банк. Навпаки, були створені конкурентні та прозорі умови для ведення аграрного бізнесу. А які досягнення у культурі?! Стільки років велися розмови про симфонічний оркестр, а ми його створили. Згадайте усі спекуляції навколо театру ляльок. А ми ввели в експлуатацію нове комфортне приміщення для них. На могилі Леонтовича облаштували меморіальний комплекс, який зараз найбільший музейний комплекс в Україні. Започаткували «Тульчин-Опера-Фест», хоча ніхто не вірив у цю ідею. Головне — любити свою землю, тоді будь-які негаразди можна здолати.

Якщо говорити про проблемні етапи, то зрозуміло, що це пе­ріод руйнації на початку 90-х. Рудименти радянського стилю управління були привнесені уже у нову систему, яка не мала нічого спільного з сучасними тенденціями економічного розвитку. Тоді компанія «Торчин» мала намір побудувати на Вінниччині свій завод, але коли підійшли до одного з голів райдержадміністрацій, почули: «А що я з цього буду мати?»

Другий досить важкий період був пов’язаний із бойовими діями в Україні. Ніколи не думав, що мені доведеться працювати у такий час і не розуміти, чи ти голова адміністрації, чи більше займаєшся питаннями безпеки та оборони. Потрібно було стримувати прояви махновщини, які мали місце, щоб ще більше не дестабілізувати ситуацію. Важко було у період становлення Національної поліції, бо одні ще не переатестовані, інші вже не працюють, а необхідно було дбати про безпеку громадського порядку.

Нелегкі часи ми переживаємо й зараз. Хоча мої наступники 5 років нашої роботи оці­нили як «процес», а вони начебто прийшли працювати «на результат»… Ось уже два роки мені трохи лячно дивитися на ці результати. Об’єктивно оцінюю ситуацію: новостворені громади покинуті на самовиживання, існує якийсь дисонанс між «вищестоящими» і «нижчестоящими», хоча, враховуючи процеси децентра­лізації, усі рівні. Звичайно, коронавірус вплинув на соціально-економічний розвиток, та у сусідніх областях теж пандемія, але там неозброєним оком видно реальні зміни. Тому при нагоді звертаюся до Він­ницької обласної ради та обласної державної адміністрації бути ближчими до людей і перейматися їхніми турботами.

— Ви пам’ятаєте, як зароджувалася система відкатів, купування посад, такси за проєкти та інші корумповані схеми? Вам пропонували брати у них участь?

— Усі ми діти своєї епохи. Люди старшого покоління добре розуміють зміст таких слів, як «дефіцит» і «блат». Вони перейшли до нас з Радянського Союзу як елемент замаскованої корупції. Коли почався етап реформування підприємств, з’являлися дочірні ЛТД, куди перекачувалися величезні кошти.
У 90-х роках говорити про відкати на тендерах не доводилося, бо просто не було грошей. Перша інформація про те, що почали платити за посади, з’явилася з 2002 року, коли була сформована Верховна Рада. Щоб зібрати депутатів і проголосувати за Голову ВР, їздили по областях і збирали гроші, щоб їх купити. У 2010 році до влади прийшли «регіони», і був свідком, як у Вінницю приїхала київська команда проводити співбесіди з потен­ційними кандидатами на голови РДА. Бачив їхні запаковані кишені. Для мене це було бридко.

Скажу так: я не брав, але не впевнений, що інші не беруть. Ці питання мали і мають відслідковувати правоохоронні органи.

— Влада псує людей? Вас зіпсувала?

— Як будь-який процес, влада накладає свій відбиток на формування особистості. Я нещодавно схоже запитання ставив своїй дружині, ми 35 років у шлюбі. Вона відповіла, що найбільше я змінився на посаді голови ОДА. Хоча я цього не помічав. У мене було велике прагнення встати з колін, дати поштовх для розвитку Вінниччини. Сьогодні мене переповнює гордість спостерігати за тими проєктами, які процвітають, розумію, що там є частка моєї роботи.

— Ви були депутатом де­кількох скликань, заступником і головою ОДА. Коли вдавалося реалізувати найбільше соціально-економічних проєк­тів? А коли найбільше помилялися?

– Де б не працював, старався вкладати якийсь конкретний зміст. Працівники «Люсдорфа» дякують за робочі місця. У 2005-2010 роках, коли я був на посаді заступника голови ОДА, про Вінниччину заговорили на усіх рівнях. На посаді заступника міського голови 2011-2014 було непросто, але цікаво працювати з професіоналами — патріотами свого міста. Коли був головою обласної адміністрації, на практиці зрозумів, що самостійна робота – це можливість швидко приймати управлінські рішення.

— Зараз ви не при владі, відмовилися від депутатського мандата і певних преференцій, багато соратників та друзів відвернулися?

— У мене є свої принципи. Я просто перестаю спілкуватися з тими, хто мені нецікавий. Не бачу, щоб від мене хтось відвернувся. В моральному плані почуваюся зараз краще, ніж раніше. Чому відійшов з тих позицій, які мені пропонували? Я колишній голова ОДА, мені вдалося створити потужну команду керівників. У більшій мірі я цих людей запалив виборами, і вони зараз увійшли в органи місцевого самоврядування — головами ОТГ, депутатами різних рівнів. Люди мені повірили і пішли в ту політичну силу, в яку я покликав. Виборча кампанія — це не проєкт, який, як дехто думає, завершується селекторними нарадами або якимось «відіками». Це відповідальність, яку ти розділяєш з командою, з якою йшов. Після виборів побачив, що не буде реалізовано те, з чим ми йшли до людей. Бо той, хто пропонується для реалізації цих планів, не брав участь у виборах і далекий від людей. Та роль, яка відводилася мені, можливо, й тепле місце з певними преференціями і пільгами, але не для мене, бо не хотів виконувати роль маріонетки.

— Яка зараз у вас мета? Що плануєте робити чи вже робите для України, Вінниччини зокрема?

– Після мого демаршу багато хто очікував, що почну когось критикувати, звинувачувати. Я не з тих людей. Потім почали пліткувати, що Коровій вступає в якусь партію, що маю якусь фракцію в облраді очолювати, хоча я не є депутатом. Заявляю, що не вступав і поки не збираюся вступати у якусь партію. Це ярлик, за який потім нести політичну відповідальність, поки до такого не готовий. Але не можу сказати, що мене не болить і не турбує те, що зараз відбувається. Бачу руйнацію інституційної пам’яті, хаотичні рухи, які дезорганізовують роботу ОТГ у Він­ницькій області. Однозначно скажу, що не збираюся на політичну пенсію.

— Вас називають про­фе­сійним еконо­містом в області, кому або чому завдячуєте мудрістю?

— Усе закладається з вихованням, з дитячих років. Тому велика повага батькам, вони у мене були дуже прості: батько — будівельник, мама працювала в колгоспі. Але вони дуже розумні люди. У нас завжди була купа газет, які я після батька перечитував всі до останньої букви. Тато навіть вирізки з газет мені у лікарню передавав, коли я хворів. У Тростянецькій школі у мене викладали мудрі вчителі, демократичні за своїми поглядами.

Я все життя грав у футбол, і тренер Анатолій Козачук навчив бути самим собою, долати емоції, а найголовніше — вміти програвати, сідати і аналізувати. Ніщо так не вчить, як поразки.

У державній службі завдячую Юрію Івановичу Іванову. Він мене побачив, запропонував посаду заступника голови ОДА в економічному блоці. Йому завдячую своїм становленням.

— У вашій родині розмовляють українською чи ро­сійською? Як сприймають незалежність ваші діти-онуки?

— Ми україномовна родина. Для нас це питання честі. Був етап боротьби з суржиком, все ж таки я викладач, і дружина завжди переймається питаннями чистоти української мови. Для нас все українське — рідне. День Незалежності — особливе свято причетності до чогось великого. У нас є певна родинна традиція — 23 серпня вивішуємо українські прапори, всі одягаємо вишиванки, уже навіть 10-місячному онуку до Дня Незалежності придбали. 24 серпня йдемо до Спасо-Преображенського собору.

— Що б ви побажали українцям у ювілей державності?

— Бажаю вінничанам великої віри! Віри у власну спроможність долати перешкоди! Віри, що Україна стане країною, якою ми і наші діти будемо гордитися, бо причетні до становлення нашої незалежної держави. Все тільки починається!!!

Людмила ПОЛІЩУК