Уже тридцять років у нас цією системою вимірів рахується населення. У нас його приблизно 36, чи приблизно 42 мільйони. Так само приблизно визначається кількість працюючих за межами держави.

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук заробітчан може бути приблизно від 3 до 5 мільйонів. Похибка в два мільйони людей для Академії наук — це уже нормальне явище. А за іншими приблизними даними у нас, швидше за все, 35-36 мільйонів. І, знову ж таки, приблизно третина з них — це пенсіонери, а приблизно третина — діти.

У нас завжди було важко порахувати кількість виборців, їх могло бути приблизно стільки-то. І таке приблизно завжди допомагало людям при владі перемагати на виборах. А ще, певно, ми єдині у світі маємо приблизну ціну абсолютно на все. Приблизна вартість газу від двох тисяч гривень за тисячу кубів до 15 тисяч. У нас дуже приблизна ціна на доставку газу та на електроенергію: від ко­пійчаної на АЕС до шестигривневої на сонячних та вітрових станціях. І приблизна середня ціна. У нас приблизний рівень інфляції: від 8 до 11 процентів.

А найцікавіше, що в певних делікатних ситуаціях в Україні навіть приблизні площі орних земель. Та й не тільки орних. Скажімо, через небувалу спеку всохлася територія одного комфортного міста аж на 63 гектари. У нас приблизно збирається стільки-то мільйонів тонн зерна. А потім керівника Зернової держкорпорації ловлять в Жулянах при спробі втекти з країни, бо вкрав того самого приблизно порахованого збіжжя на приблизно 57 мільйонів доларів.

Однак, при всіх інших приблизних підрахунках, у нас чітко прораховано, що вартість комунальних послуг в цьому році зросла на третину!!! Цукор за рік подорожчав на 84%, а олія — на 79%. З приблизно порахованим споживчим кошиком та приблизно порахованим прожитковим мінімумом вже навіть «грошей від проданого собаки» не вистачить, щоб розрахуватися за найнеобхідніше. І тому бідних сімей стає все більше.

А якщо згадати, що, на думку провладних політиків, діти з таких сімей «неповноцінні», то можна лише здогадуватись, якою зроблять Україну всілякого роду державні слуги, якщо їм не приблизно, а конкретно не дати по руках, а то й по морді. Я більше не хочу жити в якомусь приблизному віртуальному українському вимірі. Де найняті нами за великі гроші хитрі чинуші рахують на око, приблизно, на свою кишеню. Я хочу і маю право жити в країні, де слуги народу все чітко рахують і доповідають народу, скільки чого в нього є. Та радяться з народом, куди вигідно вкласти, щоб заробити більше, а потім справедливо поділити. А не вкрасти відразу 57 мільйонів чи мільярди і втекти з ними за кордон.

Я хочу жити в незалежній країні, де знають точну кількість людей і грамотно та справедливо вираховують, скільки кому потрібно, щоб жити гідно, а не злидарювати. Щоб якийсь пройда-шмаркач у погонах чи в суддівській мантії, чи модний нардепчик на костюмі не закопував у себе на городі вкрадені у народу сотні тисяч доларів у скляних банках для консервування. Якщо ви хочете того ж і вже наїлися гарних казочок про щасливе майбутнє, ставайте українцями, ставайте свідомими громадянами! Нам ніхто нічого не подарує. А ще й заберуть наше, якщо ми не зуміємо відстояти справедливість.

Коли у тих приблизно трьох чи п’яти мільйонів українців запитували, чому вони їдуть за кордон, вони відповідали різне. Але переважна більшість казала, що справа навіть не в зарплатах, а в тому, що ми не бачимо свого майбутнього на Батьківщині. Що скажеш на це у свій тридцятилітній ювілей, дорога Україно?

Анатолій Жучинський,
головний редактор газети «33-й канал»,
Заслужений журналіст України