Червоний диплом я не отримала через одну оцінку… Мені здавалось, що життя закінчилось на цьому, але зараз я розумію, що університетські бали нікому не потрібні, бо маю престижну роботу за фахом. І червоні дипломи уже відмінені.

Мова йде про відомого у нас викладача. Чоловік має престижний статус у суспільстві, області та країні. На парах доктор наук любив розказувати, що він сім’янин і сильно любить свою дружину. А от коли доходив час до здачі рефератів, мене він приймав останньою. Та і наполягав, щоб я залишилась після пари і детально ознайомилась із помилками. Постійно жартував зі мною, іноді навіть пригнічував перед іншими студентами.

І от час підійшов до державного екзамену, який приймав доцент. І він був останній. Та і вирішальний для мене, бо дана оцінка вирішувала, чи буде в мене червоний диплом, до якого я йшла 5 років. Я робила все, щоб його отримати. Навіть щороку брала участь у наукових конференціях, щоб мене визнавали найкращою. Не ходила гуляти по дискотеках, бо не мала часу.

Та ось довгоочікуваний момент – останній екзамен. Екзамен у того самого викладача, який постійно занижував мені оцінки. Та я добре підготувалась, вивчила всю наукову літературу. Як кажуть, «назубок» знала всі відповіді на запитання і першою тягнула білет. Та викладач посадив мене на задню парту і змусив чекати, поки іспит складуть всі одногрупники. А це було більше двох годин.

Коли черга дійшла до мене, він закрив двері в аудиторію і запитав: «Ну що, йдем на червоний чи не йдем?» Звісно, очі­ку­вала підступності, але не такої. Далі заявив: «Якщо хочеш п’ятірку, ставай на коліна». Я закам`яніла, але він продовжував розповідати, в яких позах маю відпрацювати оцінку. Розплакалась, та він не щадив. Сказав: якщо не хочеш, то виходь геть із аудиторії. Я довго плакала. Та все ж вийшла. Бо розуміла, моя совість не дозволить мені переспати із викладачем через оцінку. Тому в дипломі була єдина трійка.

Ще місяць я була в депресії. Щоденні істерики не закінчувались. Я плакала кожного дня, навіть на випуск не пішла. Забрала диплом і розіслала своє резюме на різні фірми. Вже за декілька днів мене запросили на співбесіду в міжнародну компанію. Я вдало відпрацювала випробовувальний термін.

Почала будувати свою кар`єру. Вже тепер можу похизуватись досвідом спілкування із американською бізнес-елітою, бо модерувала конференції у різних містах США.

А оце зустріла того викладача. Він весь труситься — хвороба Паркінсона у нього. З уні­верситету “попросили”. Дружина поїхала на заробітки і не приїздить. Та й у дітей своє життя! Він не лише ефектним студенткам, своїй родині не потрібен!

Я не радію цьому, бажаю йому одужати, але зараз розумію, що жодні оцінки не варті таких істерик та сліз. Дівчата, ніколи не принижуйтесь, життя розставить все по своїх місцях.

Софія Копач