Довго мовчала, та все ж знала, що колись скажу… Університетський випуск 2021 року в одному із вузів Вінниччини відбувся в червні. Як правило, більшість прийшла разом із своїми батьками та рідними. Та спражнім шоком стало те, що червоні дипломи отримало лише двоє студентів. Один – гей, а друга – лесбійка… І це не вигадки.

Нещодавно у Києві відбувся марш рівності. Або, як кажуть, гей-парад. І вони обоє брали там участь. Але мова зараз навіть не про це. Коли вступила на перший курс, це був далекий 2017 рік, то переїхала у Вінницю із невеличкого районного центру. Хотіла завести нових друзів, брати активну участь у житті університету, та всі мої мрії розбились у той момент, коли почались перші студент­ські пари.


Наші викладачі не відрізнялись від інших, завжди приділяли більше уваги тим, хто краще одягнутий або ж любить здаватись найрозумнішим. І от у нас було таких двоє. Назвемо їх Аня та Сергій… А ще декілька дочок прокурорів, племінниця великого чиновника та похресниця одного із членів університетського ректорату. Так-так, і всі вони власними силами вступили на бюджетні місця… Немає що додати. Та і вони собі не дозволяли такої нахабної поведінки, як Аня із Сергієм. На кожній парі змушували викадачів піднімати тему про дискримінацію ЛГБТ-спіль­ноти в Україні. Всі проєкти вони робили ли­ше на цю тематику, навіть курсові писали про це..

Та от питання: чому я, дівчина із села, котра нікому зла не бажала, мусила на кожній парі слухати про те, що секс чоловіка із чоловіком – це нормально? Але наші викладачі вирішили, що і цього замало. Тому з другого курсу навіть спеціальний предмет ввели про дискримінацію меншин. Як розуміла я та інші студенти, мова мала б іти про невідповідне ставлення в суспільністві до ромів, людей з інвалідністю або ж «сонячних» дітей. Та чомусь цілих три роки з дня в день ми слухали про ЛГБТ, геїв, лесбі­йок та транссексуалів.

Викладачі вирішили, що студентів нашої спеціальності важливо привчати саме до цього?! Навіть програму занять складали наші одногрупники Аня та Сергій. Жах, ми були вимушені дивитись фільми про кохання двох «голубків». Або слухати про те, як під час літньої поїздки у Польщу Аня закохалась у нову подружку і займалась із нею сексом на пляжі…

Люди, які це читають, думають, ніби якась вигадка та ні­сенітниця. Та ні – це крик душі. Душі, яка з дитинства хоті­ла вивчати омріяну про­фесію, платила кошти за навчання, а натомість кожного дня вислуховувала нав’язані уявлення про те, що секс чоловіка з чоловіком – це нормально.


Ніколи не забуду той день, ще до карантину, коли нам включили рекламний роик із секс-шопу, де оголений чоловік цілує чоловіка. Ми повинні були обговорювати це дві пари поспіль. Та група не витримала. Просто встали та вийшли із аудиторії.

Майже тиждень викладачі не бачили нас в університеті. А потім здивовано запитували: чому? Дійсно, чому? Чому я, людина, якій начхати, хто з ким спить, вимушена слухати дурість про те, що одностатевий секс потрібно поважати?

Зізнаюсь, що як студентка неодноразово перевищувала свої повноваження та сварилась із викладачами. Бо вважала, що це просто дурість – щодня обговорювати одне і те ж. Але всі наші зусилля були марними. Бо викладачі, як і ці двоє студентів, вважали, що потрібно закладати толерантне ставлення до геїв та лесбіянок.

Мені це, навпаки, остогидло. Аж нудити за чотири роки щоденного вивчення ЛГБТ-культури почало.

І ось довгоочікувані екзамени та захист диплому. Навіть на них Аня із Сергієм прийшли з прапорами ЛГБТ. Чи нормально це? Схоже, так. Бо навіть на такому бажаному випуску викладачі вручали їм червоні дипломи за університетські досягнення та хвалили за те, що студенти гідно відстоювали свою позицію протягом чотирьох років.

Марина Романова