У кожного заробітчанина із Вінниччини своя історія успіху та подолання проблем за кордоном. Особливо, коли ти довго шукаєш там хорошу роботу, достойну заплату, своє нове кохання чи народжуєш дитину…
І ніякий коронавірус чи пандемія не можуть зупинити життя, любов та щастя материнства. Свою історію випробувань польськими заробітками для «33-го каналу» розповіла наша читачка, молода мама Анна Базюк.
- Вперше у Варшаву я приїхала 4 роки тому. З жахом згадую ті часи, коли працювала на пилорамі та подобово ночувала у хостелі. Здавалось, що гірше вже бути не може. Та все ж прийшов коронавірус. Я вже працювала в готелі прибиральницею та помічницею кухаря. На роботі була щодня з ранку до ночі. Тому мені дозволили жити на робочому місці. Виділили кімнату для персоналу.
Коли був перший жорсткий карантин, не їхала в Україну. Мені дозволили жити на роботі. Але з умовою, що буду працювати за нижчу заробітну плату, та ще й щодня. Я погодилась. Бо вибору вже не було... Та з часом все стало на свої місця.
Я познайомилась із коханим чоловіком. Невдовзі одружились. Орендували житло. Та щоденно працювали... Коли ж почались перші новини про послаблення карантину та «зелену» зону, була надія, що цей коронажах закінчився.
Ми запланували дитину. І невдовзі я завагітніла. Для мене це довгоомріяне щастя. А вагітність ледь не перервалась через корону. Це був один із перших випадків «Дельти». Так навіть сказали лікарі. Перебіг хвороби був важким. Постійна нудота, біль у суглобах. Іноді навіть із ліжка не могла встати, бо ноги викручувало. І це був 7-й місяць вагітності. А потім ще наслідки... Зізнаюсь, що до пологів жила в страху, бо не так легко було налаштувати життя за кордоном. Тим паче, що не знала мови.
Декілька тижнів тому на світ з’явилась наша донечка. Здавалось, що все добре. Та нова хвиля нещадної пандемії насувається знову. На роботах вже повідомили про скорочення. І першими будуть українці. Бо ми тут просто дешева робоча сила. За людей ніхто не думає. Доля звичайного робітника не хвилює нікого. Попередньо вже повідомили, що мій чоловік теж може залишитись без роботи. «Червона» зона поламає все.
Нам доведеться їхати в Україну і намагатись вижити там, бо жити в комірчині готелю разом із малою дитиною точно не варіант. Наші знайомі вінничани активно працювали, поки була можливість. Зізнаюсь, що всі готувались до нових локдаунів та обмежень. Тому, як то кажуть, валізи вже зібрані майже у всіх. Та живемо одним днем: поки є робота — працюємо, поки є можливість — живемо.
Софія Копач
