У мене давно зріло бажання розповісти про моє знайомство з вишиванкою.
Я з тіткою Надею (татова сестра, вона все життя проживала з нашою сім’єю) йшла з базару Каліча через парк до подруги, тітки Стасі, яка жила в одноповерховому будинку з правого боку від входу в парк з вулиці Котовського.
Йшли повз пам’ятник Леніну, який стояв навпроти радіовузла на стику двох алей. Підходячи до цього місця, ми побачили пару, що лежала, хлопця і дівчину, чорненьких, кучерявих, у вишиванках.
Вони лежали тримаючись за руки, розпластані, біля підніжжя пам’ятника. Тітка швидко взяла мене на руки і сказала: «Нікому не кажи, що бачила», а я не розуміла, чому. Мені сподобався одяг і красиві молоді люди. Я зберегла в пам’яті їхні образи. Їм було по років 14-16, не більше. Мені в той час було 4 роки, тітці — 40.
Про те, що вони вбиті, я зрозуміла з розмови тітки з її подругою. Вони обидві плакали. Я всі роки пам’ятала цю моторошну картину. Відвідуючи парк, я ніколи не ходила по тій алеї з боку школи №2. Особливо не могла дивитися, коли торгові точки стояли на цьому місці.
Через парк постійно ходили люди. Хтось прибрав тіла. Жодного разу ніде не читала спогадів про цю жахливу історію. Минуло 80 років, але моя пам’ять зберігає ту трагедію протягом всього мого життя.
Жила наша сім’я в центрі міста, по вул. Комуністичній. У сільській місцевості рідні не було, тому національного українського одягу я не бачила.
Довелося пережити багато втрат, але завжди раділа, що вже не одне покоління не знає, що таке війна, і зараз, після тривалого миру на нас напав «братський народ». Я випадково включила телевізор в момент, коли Путін оголосив, що Крим російський, і присутні в залі обіймали один одного, вітали і цілувалися. Я дивилася на них як на збіговисько ненормальних людей. Як така подія могла викликати такі нездорові людські емоції?!
Ця війна торкнулася нашої сім’ї. Зять був в АТО, отримав серйозні поранення, має групу інвалідності.
У старшого покоління, якого торкнулася війна, ще не пройшов біль від пережитого від тих мільйонних втрат людських життів. Дуже хочеться миру, злагоди, людяності, совісті, мудрості і розуму.
Прошу надрукувати написане в газеті, може, хтось із живих родичів, знайомих знає подробиці про ці події в нашому Вінницькому центральному парку у вересні 1941 р. і відреагує на цю інформацію та повідомить подробиці про долю цієї пари.
P.S. Моя покійна мати Слюта Олена Микитівна з 1990 р. — «Праведник світу». Вона врятувала єврейську дівчинку під час гоніння, насильства, приниження, знущання і масового вбивства фашистами євреїв на вул. Максимовича у Вінниці 19 вересня 1941 року.
З повагою –
Галина Пилипівна
Борщевська (Слюта)
