Чи любила я школу? Ні. Всі 11 років я її ненавиділа, тому що з першого класу стала об’єктом насмішок. Наді мною сміялися відкрито, ставилися зневажливо, мовляв, а хто вона така? Донька прибиральниці!

Мені доводилося мовчати багато років. І я почувалася наче джин у глечику. А потім, коли ми раптом зустрілися з однокласниками, світ повернувся іншим боком.

Мене незлюбили в класі ще з першого дня. Не так розкішно вбрана, як інші, не таке взуття, ранець не такий. Коли всі вихвалялися своїми батьками, до мене підійшла моя мама — у синьому халаті, з відром. «О, донька прибиральниці!» — засміялися мої однокласники. А звідки їм було знати, що колись вона була адміністратором у готелі, але після смерті батька ми переживали не найліпші часи…

Зі мною ніхто не хотів сидіти за однією партою. Щомісяця мене лаяли перед усім класом, коли ми з мамою не могли здати гроші «на потреби класу».

Якось моя мама знепритомніла, миючи коридор. Це й не дивно, бо, крім школи, вона мила ще кілька офісів, аби заробити гроші. Мене не хотіли відпустити з уроку, щоб я допомогла мамі піти додому.., бо в той день клас писав твір на тему: «Ким я буду, коли виросту». Хтось з хлопців вигукнув: «Свєтці можна цей твір не писати, вона нехай мамі допомагає і стане прибиральницею!» Всі зареготали. А я підхопилася і вибігла з класу.

Тільки наступного дня вчителька змусила задирак вибачитись. Так, Олено Петрівно, я знаю, що ви дуже чуйна людина і завжди такою були. Бо з тих пір мене цькували менше. А я вже й не звертала уваги та ігнорувала усіх. Зрозуміло, на випускний бал не прийшла. Я забрала атестат і змусила своїх однокласників забути про себе на кілька десятиліть.

Цього літа наш готельно-ресторанний комплекс отримав замовлення на банкет. Мали провести зустріч колишні однокласники. І раптом мені в месенджер написав мій однокласник. Той самий, котрий найбільше мене діставав, бо мав багатих батьків-бізнесменів. Мене запросили на банкет! Виявляється, це мій клас організовував цю зустріч! Чесно — не хотіла йти. Але вони запросили навіть класних керівників, і я не могла не подякувати Олені Петрівні за все. А ще — хотіла помститися однокласникам і показати їм, чого досягла донька прибиральниці. Тому таки зібралася, одяглась стримано, але елегантно. Я під’їхала на своєму авто саме в той момент, коли мої однокласники розповідали, хто і чого досягнув. Мене навіть ніхто відразу не впізнав. Аж смішно. Тільки Олена Петрівна вигукнула: «Та це ж Світланка!» Було дивно бачити їхні круглі очі і відкриті роти.

Я не хотіла розчаровувати своїх однокласників, тому розповіла, що й досі допомагаю мамі. Я – господиня цього ресторану, а мама – директор готельного комплексу. А однокласник, котрий найбільше знущався з мене, невдовзі працюватиме вантажником у нашому комплексі. (Він почервонів, бо збрехав усім, сказавши, що буде керуючим). Поки ми з дітьми відпочивали за кордоном, його на роботу взяв мій чоловік.

Що ж, Олена Петрівна ще у п’ятому класі колись казала, що будь-яка робота почесна. Я розповіла, як після ненависної школи закінчила інститут за спеціальністю «Туризм і готельне господарство» з червоним дипломом, як потім мені запропонували стажування в Америці. Там і робота для мене знайшлася. За 10 років заробила грошей, повернулася, і ми з мамою та чоловіком купили спочатку цей готель, потім побудували ресторан.

Мої однокласники якось зачаровано слухали. Щоб вони трохи повеселіли, я сказала, що банкет — за мій рахунок. Адже ми однокласники. А уроки людяності я засвоїла ще з шкільного дитинства і на все життя.

Світлана,
постійна читачка