Моє дитинство було дуже важким. Це і голод, і холод. Вимушена була працювати із самого малечку, трудитись, аби заробити хоч на буханець хліба. Тому навчалась та не лінувалась трудитись.

У 1975 році почала працювати інженером-технологом у цеху скляного виробництва. Черед два роки отримала підвищення — стала старшим технологом виробництва. Відповідально підходила до роботи. Мій професіоналізм завжди був на високому рівні. Навіть маленьких похибок я не допускала у своїй роботі. Завжди виконання трудового обов’язку ставила на перше місце. А вже потім були домашні клопоти.

Але з тих пір, як вийшла на пенсію, постійно борюсь із системою, бо, незважаючи на мій стаж роботи, важкі робочі умови, зіпсоване здоров’я та всі потрібні документи, мені навіть не нарахували пенсію, яку я заробила, працюючи 17 років у «гарячих» цехах..

Більше не можу терпіти, тому і хочу захистити свої права. Знаю, що я така не одна. Нас десятки, тисячі, сотні — тих, хто важко працював все життя. Не шкодували свого здоров’я, платили податки, чесно виконували свою роботу. А тепер бідуємо на мізерну пенсію, бо система дерибану забрала в нас навіть копійчані доплати за вислугу років.

Коли мені було 45 років, я звернулась у відділ кадрів з проханням перевести мене на легшу роботу, оскільки відчувала, що працювати у «гарячих» цехах вже не можу.. Здоров’я різко погіршилось. Був постійний кашель, навіть є довідка від лікаря, де чітко йдеться про проблеми із бронхами та дихальними шляхами… Та керівництво навіть і чути нічого не хотіло — мої документи направили в соцзабез. Там майже рік мене посилали від одних дверей до інших. Я збирала різні довідки, але результату так і не було.

Полегшувати мені роботу так ніхто і не збирався. Сказали, що поки є сили, мушу працювати.

Та все ж я пройшла обстеження, і результати були просто жахливі. ЛОР, кардіолог та інші лікарі вказали, що більше працювати у важких робочих умовах не можу.

Я пішла до керівника заводу й насмілилась заявити, що хочу звільнятись, бо більше так працювати не можу… Хоч я ще була молодою жінкою, та здоров’я вже не було. І навіть там мене не послухали. Звільнили нібито за прогули, яких ніколи не було…

Згідно із законом, який діяв на той час, стосовно своєї пенсії я маю право звертатись безстроково. Вже ходила і по судах, і по органах влади. Та хіба ж є справедливість у нашій країні? Мене навіть і слухати не хочуть. А ті, хто чують, обіцяють допомогти, але нічого не роблять.

Я хочу, щоб різницю у виплатах пенсії мені оплатили. Та не тільки мені, а і всім, хто так само страждає від божевілля, що твориться у нашій країні.

Людмила Поримська,
83 роки