Вінничанка Олеся Василевська нещодавно пережила важке горе: помер її чоловік Андрій. Своїми емоціями вона поділилася з журналістами.
– Останнім часом Андрій лежав у реанімації, безпорадний і холодний. А під ногами медиків на підлозі, наче осіннє листя — передсмертні записки від тих, хто тут доживав останні дні чи години. Страшно.
Мій чоловік, на мою думку, не отримав належної допомоги, тому й сталося так, що ми його втратили, — переконана Олеся. — Він дев’ять днів хворів вдома. А коли вже стало нестерпно, ми звернулися до центру інфекційних хвороб. Перші дні він ще міг нормально зі мною говорити. Але покликати на допомогу, коли ставало вже зовсім важко, не міг, а тільки писав мені: «Погано!» І я тоді прилітала до лікарні з криками, що Василевському дуже погано… Реанімація в центрі інфекційних хвороб — це справді кімната смертників.
До цих нещасних пацієнтів тільки зрідка хтось з медиків підходить, вони залишені на виживання. Одна жінка навіть не мала де лягти, просто сиділа на стільці в кисневій масці... Нас спочатку не хотіли впускати до Андрія, мовляв, тут коронавірус, смертельно небезпечно. Але ми знаємо, що маємо право хоча б на одну хвилину побути з ним та і я разом з ним хворіла на коронавірус, мені вже нічого не страшно. Страшно було тільки тоді, коли я побачила, що йому вже навіть речі спакували. Ніяких апаратів до нього не підключали, тільки, трубка з киснем і крапельниця. Виходить, чекали тільки коли помре.
На ліки пішло чимало грошей. Я нарахувала за перші дні перебування в лікарні 2,5 тисячі доларів. Але коли і їх забракло, мені довелося терміново продати своє дороге авто. Я вимагала, щоб дорогі ліки, котрі ми діставали з великими труднощами, розпаковували при ньому, але ніхто цього не робив. Чи він отримав це лікування, чи ні — не відомо. Таке враження, що лікарі вже давно на ньому хрест поставили, казали, що він давно мав померти, але все ще живе... В той же час медсестри заспокоювали: «Та з ним все добре, чай п'є. Він лікується під особливим контролем». Вже й не знала, кому вірити, що робити.
Так, його забрали у важкому стані, але ж він до лікарні поїхав! Ні, ми не вакциновані. І дітей не вакцинували. Я тричі хворіла на коронавірус, але мій організм самостійно справлявся з хворобою. В нього був шанс на життя. Замість того, щоб йому ставало легше — ситуація тільки погіршувалася. Одного ранку мені подзвонили і повідомили, що Андрій помер. Того дня померло семеро. Його тіло мені не хотіли віддавати, наполягали на розтині. Ледь вмовила забрати його, щоб по-людськи попрощатися. Адже у нього семеро дітей від першого шлюбу і наших спільних двоє.
Ігор Матковський розуміє рідних своїх пацієнтів. Але є своє «але»:
Кожен з родичів хоче, щоб біля їхнього хворого рідного і вдень і вночі чергували лікарі. Але так не буває. Ми з ніг валимось і теж люди. У мене на вихідних телефон не замовкає. Ця сім'я має свої релігійні переконання, категорично проти щеплень і справді емоційні, вривалися до реанімації, намагалися все контролювати. З ліків у нас майже все є, ми просимо рідних докупити тільки те, чого не вистачає. І ще один момент. Чомусь всі рідні не можуть витримати, коли їхнім хворим родичам не колють якийсь антибіотик. Але антибіотики — не панацея! На жаль, такий менталітет...
Вислухала
Тетяна КОНДРАТЬЄВА
