Данило Нечай народився 1 листопада. Жив у Бару і очолював Брацлавський полк.
Був мужнім, міцним, під два метри зростом. Красивим. Недаремно ж за нього віддав свою доньку Богдан Хмельницький. А ось чому і хто залишив його без підмоги у Красному — питання риторичне.
Він єдиний із козацької старшини був із княжого роду. І лише він міг очолити незалежну Україну. Бо лише за таких умов в тогочасному світі могли визнати нашу незалежність, яку здобували козаки в національно-визвольній війні 1648-1654 рр. Шляхта і Москва вважали Нечая небезпечнішим за Богдана Хмельницького, бо той княжого титулу не мав. А отже, рано чи пізно мав прийти на домовленості, що і сталось. І ми потрапили із ярма Посполитої до ярма Московії. На 300 років стали донорами для Російської імперії європейського статусу та вкраденої історії, церковної митрополії і т.п. І від цих обіймів і угод не можемо остаточно стати вільними досі.
То саме в смерті Нечая на Масляну в його сотенному Красному таїться основна загадка: здав його Хмельницький і вступив у змову із польським королем Яном-Казимиром чи ні. І чому його могила на скіфському кургані одинока у полі. Наші кореспонденти днями відвідали її, вшанували пам’ять разом із родиною патріотів із Вінниці Ларисою та Геннадієм Наумчуками.
Напевно, найкраще знає ті події відомий український письменник із Вінниці, автор серії історичних книг про Данила Нечая, заслужений журналіст України Олександр Дмитрук.
– Я понад 30 років збирав відомості про ці події. Данило Нечай був із знатного роду Побугів. Він, полководець Брацлавського полку, разом із Іваном Богуном, полководцем Вінницького полку, з дитинства виховувались батьками, які брали участь у повстанні за незалежність України Северина Наливайка. Тому й мріяли обоє про це. Вони підтримали національно-визвольну війну Богдана Хмельницького і становили міцний кулак. Несли найбільшу небезпеку для Речі Посполитої. Бо стояли не лише на кордоні рубежів тогочасної України, але й прагнули її цілковитої незалежності. В Данила було 40000 піших та 2500 кінних вояків. Стільки ж — у його соратників-полководців.
Данило Нечай планував на другий рік, за підтримки турецької Порти, національно-визвольну війну і створення Української козачої держави.
Тому він не підтримував поступок та домовленостей Хмельницького.
Він двічі брався за шаблю у суперечках із Хмельницьким.
Перший раз після боїв під Зборовом-Збаражем, де Хмельницький уклав абсолютно невигідну угоду і пішов на поступки полякам — погодився відправити по домах піхоту. А це були якраз люди Нечая. В цьому і криється причина поразки українського війська під Берестечком. Там вже не було піхоти, а українці славились своїми масовими редутами. Нечай висловився, що він проти угоди і не допустить повернення шляхти на подільські землі. Хмельницький відрізав, що буде по його, бо він гетьман. Наступна зустріч ледь не закінчилась рубаниною між полковником і гетьманом.
– Хто в таких умовах підтримував Данила Нечая?
– Замовчується факт, що на Поділлі, до битви під Батогом, Хмельницький не провів жодної військової операції. На початковому етапі народ підняв Максим Кривоніс. До нього долучився Іван Богун, потім Данило Нечай. Оця трійка визволила практично все Поділля.
Коли стало зрозуміло, що Нечай і Богун можуть обійтися без Хмельницького і утворити на Поділлі окреме князівство, тоді виникла потреба прибрати хоча б одного з них. Це була чітко спланована поляками акція на фізичне усунення Нечая з дозволу гетьманської канцелярії.
Взимку 1651 року через Поділля проходила межа між Гетьманщиною і Річчю Посполитою.
Данило Нечай знав, охороняючи своїм полком кордони, що поляки саме під час релігійних православних свят вже традиційно порушували кордон. Тому поїхав перевірити особисто застави та сотенні містечка. Таким було Красне. У Красному, між іншим, він затримався у куми Богдана Хмельницького. І ось туди непоміченим приходить 15-тисячне військо поляків. Після розгрому загону Шпака у Ворошилівці всі підтягуються до Красного. Три дні штурмують поганеньку фортецю.
– Чому ніхто не допоміг?
– За один кінний перехід від Красного у Вінниці стоїть півтори тисячі вишколеного війська Богуна. Тут питання: чи не доїхав посланець до Богуна, чи він відмовив. Чіткої відповіді немає, але схоже на те, що Богун не пішов на виручку тільки тому, що не повірив у порушення договору поляками. Він був надзвичайно чесний і для нього слово та підпис означало все.
– А що ви можете сказати за розмови, що його чомусь вже мертвим обезголовили?
– Є історичні свідчення, що після загибелі, у церкві в Красному, лежить на підлозі на килимі Данило Нечай. Його відспівує священник, поряд з ним тростянецький сотник Гавратинський, католик і етнічний поляк. Був ще третій — турецький посланник. Плебеї не могли здійснити наругу над тілом мертвої людини, вищої за статусом – шляхтича. Тому поляки тільки виманили Гавратинського із церкви і розстріляли як зрадника. Священник і турок залишилися живими. Першого рятував сан, а другого — чин дипломата. Тіло поховали у скіфському кургані поряд із містечком. Але коли у 1983 році археологи провели розкопки, виявили там могилу. В ній був хребет чоловіка більше 1 метра 90 см. Без зброї та амуніції, легко зодягненого.
Цей факт засвідчує, що це дійсно був полководець Брацлавського полку Данило Нечай. Але тіло було без голови. Черепа так і не знайшли. Тому це наштовхує на гіпотезу, що його голову мали привезти до Туреччини.
Якщо був турецький посланець, якщо були домовленості з якимось мусульманським родом, то для підтвердження того, що не стало друга, приносили голову. Такий закон. Її могли відвезти до Стамбула.
– Тут слід згадати, що його мама була турчанкою. Її зустрів батько Нечая під час походів на турецькому березі і взяв за дружину. Тому, може, зникнення голови Нечая пов’язане з родоводом по лінії матері? Чи таки вбивства через домовленості про співпрацю із Туреччиною та підтримку у визвольній війні та проголошення незалежної республіки Україна під протекторатом, на зразок Румунії.
Отож, тоді ми втратили не просто визначного полководця, а із його смертю ще одну спробу стати незалежною Україною. Ще тоді, до московського рабства. Бо навіть після смерті Брацлавський полк, який він очолював, Івана Богуна та Максима Кривоноса не присягнули Москві після ще однієї, мабуть, фатальної Переяславської ради Хмельницького із Московією.
Тетяна Редько,
Заслужений журналіст України
