Зі святом усіх, хто нас везе!

В той час, як ранкові будильники лише починають витягувати більшість людей з-під теплих ковдр, коли закипають перші чайники, а аромати бадьорості неспішно пробуджують мешканців сонних квартир – вони вже мчать дорогами Вінниці, доправляючи кожного мешканця до його пункту призначення.

Чи замислюємось ми колись про тих, хто керує громадським транспортом? Адже вони думають про нас щодня. Прокидаючись на світанку, а часто й серед ночі, виходять на роботу у будні та вихідні, свята. У будь-яку погоду та пору року вони везуть нас – своїх пасажирів. Часто невдячних, вимогливих, не привітних, тих, що завжди готові набрати телефон «Цілодобової варти» та поскаржитись на все, що здаватиметься не припустимим у поведінці водія.

Серед працівників «Вінницької транспортної компанії» налічується 250 тролейбусників (195 чол.,55 жін.); 167 трамвайників (135 жін., 32 чол.) та 119 автобусників (116 чол, 3 жін.) – важливо розуміти, що кожен з них є живою людиною з такими ж потребами, почуттями, емоціями, як і всі інші громадяни. Та зазвичай містяни сприймають роботу наших водіїв за належне. Саме тому з’явилась ідея показати інший бік нелегкого водійського життя.

Квиток за 17 тисяч (перевезення в умовах карантину)

За розпорядженням Кабміну України з середини жовтня в дію знову вступили обмеження по перевезенню пасажирів. ( постанова КМ №1236 від 09.12.2020 р.) У зв’язку з карантинними умовами, кількість осіб у салоні не має перевищувати кількість сидячих місць. Водіям громадського транспорту дозволено впускати та випускати пасажирів лише через передні двері, аби контролювати наповненість салону. Повернення до старих обмежень спричинило утворення довжелезних черг на зупинках.

У «Вінницькій транспортній компанії» кажуть, що вже випустили на маршрути увесь наявний транспорт, а це – 133 тролейбуси, 74 трамваї і 69 автобусів, але те практично не змінило ситуацію.

Людям потрібно їхати. Вони звинувачують водіїв, що ті не впустили їх, застосовують нецензурну лексику в бік працівників громадського транспорту, обзиваються та навіть проклинають.

«Та хіба ж ми не хочемо їх везти? Містяни не розуміють, що водії змушені виконувати розпорядження, а інакше сплатять штраф 17 тис гривень із власної кишені. За період карантину вже були випадки, коли колег з нашого та інших міст притягнули до відповідальності, призначивши чималий штраф» – Дмитро, водій автобуса.

Тут варто сказати, що водії нашого міста таки беруть стоячих пасажирів, на особистий страх і ризик.

Бути водієм громадського транспорту…

…це маневрувати по місту габаритним транспортом, входити у вузькі повороти, оминати припарковані у заборонених місцях автомобілі, втискаючись при цьому в зупинки машиною 12-метрової довжини. Вкладаючись у запланований графік, не забути відчинити всі двері, натиснути кнопку оголошень... Вийти за потреби, аби відкрити пандус і допомогти здійснити посадку людині з особливими потребами, обов’язково уточнити про зупинку, на якій необхідно повторити ті ж дії для її висадки. Пропускати автомобілі вперед себе та не розраховувати, що так само швидко поступляться дорогою тобі. Лягати пізно, рано прокидатися, зустрічати за кермом більшість державних та сімейних свят. Бути відповідальним. Не мати права на помилку.

Мабуть, не раз доводилось вінничанам спостерігати картину, як водії тролейбуса намагаються причепити палиці, які позбавили транспорт живлення, зісковзнувши з дротів... А при блокуванні будь-якого відрізку рейок – зупиняються всі трамваї, утворюючи один довжелезний затор. То технічна сторона кожного з видів міського транспорту, але важливу роль відіграє тут і людський фактор.

Вдячні пасажири – міф чи реальність?

Вже звичним стало явище, що люди ставляться до водіїв громадського транспорту, як до бездушних роботів, зобов’язаних чітко виконувати свої функції, а коли щось не так – одразу скаржаться на гарячу лінію міської ради. Та чи бувають, все ж, у Вінниці вдячні пасажири? З опитування водіїв виявилось, що вони таки існують…

– Відгуки пасажирів – це одне з найприємнішого у моїй роботі. Якось одна жіночка підійшла на кінцевій зі словами: «Так приємно з вами їхати, що тепер завжди виглядаю на зупинці саме вас. Везете м’яко, не робите різких рухів і не трясете..» , а часом і пожартує хто, чи намагаються пригостити на знак вдячності. Це дуже мотивує й надихає» (Марина, водійка автобуса)

– Одного разу жінка забула в салоні сумочку, виявивши знахідку я віддала її диспетчеру. Через деякий час власниця повернула свою річ, розпитала у диспетчерській мої дані, знайшла в соц. мережах та дуже дякувала. Я завжди повертаю знайдене. А вдячні пасажири існують, лише не так часто, як хотілося б…

(Галина, водійка трамвая)

– Одного разу, приїхавши на кінцеву зупинку, пасажирка постукала до кабіни і пригостила мене булочкою, сказала, що я хороший та світлий, хоча бачила вона мене вперше, як і я її. Часом, одна така людина може перекрити десяток незадоволених, похмурих і непривітних…

(Дмитро, водій автобуса)

– Раніше було більше вдячних, усміхнених людей, а останнім часом пасажири стали якимись сухими, злими, заклопотаними. Не знаю, що змінилось.

( Сергій, водій тролейбуса)

– Часто пасажири пригощають солодощами, або просто підходять подякувати на словах за те, що почекала чи пустила в салон попри обмеження. Це приємно.

(Наталка, водійка тролейбуса)

Сімейна справа, або службовий роман (водії також кохають)

Серед водіїв вінницького транспорту працюють і сімейні пари.

От, наприклад, Василь та Наталка Гончари вже протягом 14 років водять свій 271 тролейбус. Відтак подружжя завжди розминається – якщо дружина вдома, чоловік на роботі та навпаки. Але вихідні та відпустки проводять спільно. Наталка розповідає, що раніше, коли діти були менші, доводилось брали їх з собою на кінцеву й мінятися – один відпрацював та йде з дітлахами додому, інший приймає зміну, сідаючи за кермо. – Це дуже зручно, - ділиться жінка, – бо хтось один завжди вдома. Ще одна з переваг у тому, що я на всі 100 впевнена в машині, адже знаю, чоловік точно за всім добре догляне. – Я не виділяю нашу професію з-поміж інших , не вважаю її важливішою, але намагаюсь завжди сумлінно виконувати свою роботу, -каже Наталка.

Анатолій Семенець працює на тролейбусі з 1992 року. Маючи за плечами солідний досвід, чоловік часто стажує новачків, так він і зустрів свою Тетяну. – Хотіла влаштуватися працювати на трамваї, - розповідає жінка, – але на той час набиралися лише водії тролейбуса… Виявляється, так розпорядилась сама доля, щоб звести нас із Толею.

Тетяна працює на тролейбусі порівняно недавно – 8 місяців, але своєю роботою задоволена. – Після 20 років, присвячених ювелірній справі, забажалося кардинальних змін. Завжди мріяла виконувати щось суспільно-важливе, те, що могло б приносити користь людям. І от, здається, тепер відчуваю, що я на своєму місці.

Володимир та Галина Зав’ялови – ще одна пара водіїв. Він водить муніципальний автобус, – вона керує трамваєм. І якщо чоловік не пам’ятає свого життя без керма, то його дружина освоїла професію лише 4 роки тому. – За цей час ні разу не пошкодувала про зроблений вибір, - розповідає Галя, – адже я давно мріяла саме про цю роботу, часто уявляла, як веду трамвай і от, моя мрія втілилась у життя.

Чим довший маршрут – тим краще. Люблю працювати по 6-му і часто жартую, що якби місцева влада проклала рейки за межі міста – я була б перша, хто по них поїде.

Подружжя Ростислава та Марини Сиваєвих перепробували всі види громадського транспорту: мають досвід роботи на тролейбусі, трамваї, в перервах між тим працювали навіть на фурі, але врешті зупинилися на професії водіїв муніципального автобуса. – Нам завжди є про що поговорити, -ділиться жінка, – а світанкові виходи на роботу схожі навіть на романтичні прогулянки. Махаємо, посміхаємось один одному, коли розминаємось під час зміни. Також приємно, що Ростик турбується про мій автобус, завжди уточняє в механіків, чи все справне, аби я безпечно відпрацювала зміну. – Взагалі, свою роботу дуже люблю, - каже Марина, – останнім часом помітила, що починаю усміхатися, коли сідаю за кермо, в мене тоді покращується настрій і, ніби, відкривається друге дихання. Одним словом, кайфую. Це дуже важливо, любити те, чим займаєшся.

Напередодні професійного свята всіх водіїв, я поспілкувалася лише з невеликим відсотком працівників громадського транспорту нашого міста, але вистачить навіть цього, аби зрозуміти – у кожного трамвая, тролейбуса, автобуса чи маршрутного таксі існує жива душа – людина, яка сидить за кермом того чи іншого транспорту.

Вони служать місту в той час, коли ми смакуємо різдвяну кутю за родинним столом, везуть людей до церкви, аби ті освятити свої Великодні кошики. Іноді навіть не встигають зустріти з сім’єю новий рік, повертаючись додому з пізньої зміни, або й не зустрічають його свідомо, аби мати змогу стати до праці з раннього ранку 1 січня.

Давайте бути вдячними та ввічливими. Ставитись із розумінням до цих людей, адже їхня праця заслуговує на повагу.

Вітаємо зі святом усіх водіїв! Нехай ваша нелегка праця приносить радість, задоволення та хороших пасажирів! Бажаємо міцного здоров’я, щастя, терпіння та гармонії зі світом!

Щиро дякуємо всім, хто нас везе!

Аліна Олійник