Найбільше мене дивує, коли мій чоловік, який народився і закінчив російську школу в далекому Норильську, вже вивчив і розмовляє українською у Вінниці. А йому народжені у Вінниці і ще багатьох селах і містах українці відповідають російською…

У нашій родині в серці кожного живе ця історія. Звичайний житель Шацька, що на Волині, син розкуркуленого батька Михайло Редько змушений був жити і працювати у місті вічної мерзлоти Норильську. Він же встелений кістками українських в’язнів концтаборів. Клято і тяжко заробляв батько копійку. Збирав. А коли син Сергій виріс, став збірником СРСР з боротьби, майстром спорту, його безкоштовно запрошували на навчання у всі виші Росії.

Але батько взяв всі свої збереження і сказав сину коротко: їдь до України. Вступай до Львова. Там український дух і там тебе зроблять людиною. І дружину знайди з України.

Щоб ви розуміли, квиток на літак звідти досі коштує, як до США.

Тобто вважайте, що батько Михайло взяв на себе витрати, як тепер ті, хто відправляє чад на навчання до Європи та Америки.

Так він переїхав до України.

Я стала дружиною Сергія. І так він завершив втілення мрій свого батька. Щоправда, вже другий виш, столичну академію закінчував українською, яку самотужки вивчив.

Батька Сергія, а мого свекра, не стало у 54.

Єдине, що могли, назвали сина на його честь Михайлом.

Ось такий тихий подвиг звичайного українця, занесеного вітрами історії за Урал. І історія про його відданість рідній землі.

Невже у тих, хто так легко зрікається всього українського, «голос крові» спить?

Як розумієте, і я знаю досконало російську, але ніколи без потреби не переходила на неї. Мене не лякають ярлики «селючки» і « бидломаси». Бо завжди була самодостатньою людиною.

Як не дивно, але саме за це мене поважають навіть мої друзі з Росії. Не ті, щоправда, які радіють росполітклептоманії… Бо для таких не лише українці, всі нації на землі мають бути рабами. А ні - то ворогами.

Найбільший подарунок для мене, це коли мої діти і онуки розмовляють українською. Бо це означає, що я продовжила свій рід. А не лише зачала…

І ось це відео, на  честь Дня мови, який надіслала мені наша Соломійка із однокласниками із центру Києва, як бальзам на душу! Ми - українці! І горді цим!

Поважаємо інші нації. Але і вони мають поважати нас.

Порада на завершення - хочеш, щоб тебе поважали, не ставай секонд-хендом чужої культури.

З повагою,
Заслужений журналіст України
Тетяна Редько