– Як жилося «до» і живеться «після» децентралізації — Галина Цибульська знає з власного сімнадцятирічного досвіду.

– Є в децентралізації свої плюси та мінуси. Краще не стало, бо ми ще тільки вчимося жити по-новому. І сподіваємося, що колись справді зможемо оцінити переваги, бо ж люди, котрі затіяли децентралізацію, якось все зважували, аналізували, рахували всі за та проти. Не стало краще й з грошима. Надходжень набагато менше, бо багато підприємств, установ та організацій закрилися. Кошти від солідних установ, таких, як поліція, прокуратура, Пенсійний фонд, котрі давали до бюджету гарні надходження, осідають у Могилеві-Подільському. Але кому від такого укрупнення стало краще? Хлібороби, як сіяли пшеницю, так і сіють, кожен виконує свою роботу. Здебільшого у нас старостами стали ті, хто вже був сільськими головами. Тому мені в цьому плані трохи легше, ніж іншим моїм колегам, бо ми знаємо, про що говоримо. Тільки чотири старости, котрі прийшли, — нові. Але вони теж працювали раніше в органах самоврядування, тому з ними легко. Проблеми вирішуємо разом. Хоча насправді, це має вигляд залатування дірок, котрі утворилися ще при тій системі. А на щось потужне і вагоме банально не вистачає грошей.

Інвестори не дуже хочуть до нас йти. От хоча б плодоконсервний завод. Він нам був би дуже потрібний, бо ми громада сільськогосподарська. Колись на цьому заводі випускалися консерви, котрі за кордоном користувалися попитом. А тепер — одні руїни. Інвестори розводять руками: газу немає, залізниця задалеко. Виробництво буде нерентабельним. У нас є тільки територія, а цього замало.

Виживаємо хіба що за рахунок спонсорської та меценатської допомоги наших потужних сільськогосподарських під­приємств. Але сільське господарство завжди ризиковане. На щастя, маємо непоганий депутатський корпус. Кожен депутат далеко не дилетант. Тому рішення в нас на сесіях приймаються дуже виважені, без надмірних емоцій і без скандалів, як це буває в інших громадах. В першу чергу, маємо всіх забезпечити зарплатами. І в нас заборгованостей немає.

- До речі, про зарплати. Люди трохи обурюються тим, що, мовляв, у працівників апарату, котрих забагато, надто великі зарплати. І звідки вони беруться, якщо в Мурованих Курилівцях нічого не працює і грошей в бюджеті ні на що немає?

- Неправда це все. Зарплата у керівника управління 5-7 тисяч гривень. Спеціалісти — залежно від кваліфікації. Ми не маємо премій. Зрозуміло, є й обов'язкові виплати, як-от вислуга, ранг. Мене навіть ображає, коли кажуть, що в нас завгосп отримує 22 тисячі гривень. Це неправда. В мене ставка 15 тисяч гривень. Але разом з надбавками і великою вислугою маю 27 тисяч гривень. А чиновників у нас не так багато, як комусь може здаватися.

- Як громада зимуватиме цього сезону? Знаємо, що була велика проблема з дровами. Газу у Мурованокуриловецькій громаді немає і вже не буде, але і дрова тепер неабиякий дефіцит.

- У нас ця проблема й досі ще не вирішена. 50 чоловік хочуть придбати дрова на зиму, але дров вистачить хіба що на 20. Це катастрофа! Машина дров — 6 складометрів коштує 4800 гривень. Для людей це дорого, не кожен пенсіонер може дозволити собі таку роз­кіш — добре зігрітися взимку... Хоча в порівнянні з іншими, де й дерева немає і газ за захмарними цінами, то ми ще якось можемо вижити.

Ще за Януковича ми були потрапили до програми на встановлення електроопалення в оселях. Ми встановили його у кількох багатоповерхівках у Мурованих Курилівцях. Люди на радощах повикидали дров'яні котли, бо ж хочуть, аби все було чисто, комфортно. А сьогодні вже шкодують про те, бо, за невтішними прогнозами, електроенергія буде коштувати дорого, та й конвектори — велика розкіш. Лікарня опалюється вугіллям, школи — дровами, пелетами, солом'яними брикетами. Від них гарна тепловіддача. Бюджетні установи на зиму паливом забезпечені. Проблема тільки з громадянами, котрі, маючи гроші, не мають можливості купити дрова в лісництві, бо дров немає.

Розкажу більше — є проблема в нас із скрапленим газом. Доводиться домовлятися неофіційно, в інших громадах, щоб возити людям скраплений газ в балонах. У Мурованих Курилівцях працювала раніше газова заправка. Але для того, щоб працювати далі, їм потрібні були ліцензії. Тому газової заправки на таку велику громаду немає, і навіть скраплений газ у нас дефіцит. Зате є комерційний газ. Але це дуже небезпечно, бо газ доводиться купувати дорожче і перевозити на тачках, велосипедах та в багажниках замість того, щоб балони розвозив спеціалізований автомобіль.

Як бачимо, у справжній по­дільській глибинці живеться нелегко. Чи змінять нарешті щось українські реформи? І чи вдасться до покращення дожити? Відслідковуємо разом.

Тетяна Кондратьєва