Тут Буг із широкими берегами. Там – скелі. Недаремно саме через такі казкові ландшафти Тиврівщину називають українською Швейцарією.

В час, коли ми відвідали це місце, там плавали лебеді. Знали б вони, як і люди, рибалки, що наповнюють щодня цю місцину, скільки таких лебединих історій розбилось об це каміння

І саме ці пороги, де можна вбрід перейти Південний Буг, буквально стогнуть невільничими долями. Бо саме через цей брід татарські полчища проникали на Поділля, в інші краї. Розоряли села, грабуючи їх. Та брали найцінніше – українських дівчат у рабині.

Хапали найкращих. З-під вінця чи коли повертались із церкви, де завгодно – аби була ця неписана подільська краса.

Татаро-монголи і те, де можна вбрід перейти разом із кіньми Південний Буг, знали краще навіть за місцевих. Бо це був їхній стратегічний шлях за невільницями.

Особливо вони облюбували Поділля. Коли в далекій і могутній Порті, Османській імперії, яка підкорила чи не більшу частину Європи, була мода на подільських дівчат.

Всі вельможі, паші і султани мріяли мати подільську жінку. Але не по любові чи зі сватанням, як колись європейські королі у Київську Русь їхали брати у жони князівен, наприклад, доньок Ярослава Мудрого. Не чекали їх роками, роблячи звитяги, пишучи саги-посвяти, як норвезький конунг Гаральд.

А їхали на лови і перетворювали їх, як худобу, у рабинь.

Мало хто знає, що турки ясир не брали. Татари збирали загони воїнів та їхали з Криму до нас.

Тут вони облюбували Поділля, хлібосольне збіжжям і красивими дівчатами. Чоловіків брали в полон, але менше, бо ж доставити їх через степи до невільничого ринку було небезпечно. Могли повстати.

Тендітні незайманки — інша річ.

Мало хто знає, що саме у Кафі був невільничий ринок рабів. Один із найбільших у світі.

Тепер це Феодосія, що у Криму. Саме там турецькі вельможі чи спеціалісти із підготовки елітних жриць кохання, європейських гейш, одалісками таких тоді називали, купували їх там. Ще брали вельможні татари, щоб татарському хану подарувати. А ті – в Туреччину – кому хотіли дарували як вишукані подарунки.

І ці дівчата, вже в статусі рабинь, йшли у той невідомий мусульманський світ.

Хтось ставав вічною бранкою. Хтось поповнював султанський гарем. Непокірних, за тодішніми звичаями, навіть із гарему карали так – їм не відтинали голови, бо це легка смерть. А саджали у мішок. Туди вкидали скажену кішку і гадюку, щоб та кусала, скакала, а сполохана гадюка постійно жалила. Мішок викидали з урвища у Босфор… Ох скільки той оспіваний Босфор чув передсмертних зойків наших подолянок. Але були і інші історії. Про які знімають багатосерійні фільми навіть турки.

Часто називають султанш із українським корінням інтриганками. Як наприклад, Роксолану. Чомусь не уточнюючи, а як ті інтриганки в їхні хороми потрапили. І як їх жорстоко через оцей брід біля Тиврова, через Татарський брід везли зв’язаними у рабство.

Кажуть, людолови тут, на скелях Бугу, робили особливі насічки. У формі гусячих лапок. Замасковані вони були, щоб не виявили, що це знаки, а думали – просто нога птиці. Але через ці камінці на порогах ступали ноги і трьох найвідоміших султанш-українок, які саме так були захоплені татарами у селах Поділля та інших куточках України.

Це унікальне явище у світі, коли українські жінки із рабинь ставали султаншами, матерями синів султанів та навіть регентшами, тобто правителями цієї могутньої імперії, не інакше як подвигом сили духу не назовеш.

Через такий Татарський брід потрапила в Османську імперію Настя Лісовська, могутня Роксолана, яку називали найвеличнішою і найвпливовішою жінкою Європи того століття. Як відомо, султан Сулейман настільки її кохав, що розпустив весь гарем, зробив її вільною, офіційно одружившись. Але все життя вона змушена була потопати в інтригах, щоб не знищили її синів-шахзаде. За тодішніми законами їх або навічно саджали у клітку, щоб не вступили у змову і не вчинили переворот, чи вбивали. Навіть смерть була особливою. Синів султанів душили шовковим шарфом. Щоб не пролилась «голуба кров».

Найбільше з усіх українських жінок, які мали титул султанш, правила Марія Шехсувар-султан, дружина султана Мустафи ІІ, матір спадкоємця Османа ІІІ. Вона була султаншею 74 роки. Спочатку як дружина, потім як мати. Після смерті чоловіка – султана Мустафи – вона пізнала, що таке пекло в раю. Бо жила в Старому палаці, де утримували її сина Османа в «золотій клітці». І вона ще мала радіти – добре, що не задушили. Але більше 40 років не бачила сина. Таким був наказ діючого султана. Осман став таки султаном, але у 56, із надламаною психікою, і Марія-султан стала валіде, тобто матір’ю султана, у 74 роки. Пораділа цьому неповних 2 роки. Поховали українку-султаншу у відомій мечеті Нарісмане.

А ось син її та онук поділь­ської султанші Надії, похований поряд із бабусею подолянкою Надією, Хатідже-султан.

Вона єдина, кого як невільниць переправляли через Турецький брід, стала не лише найвеличнішою султаншею, яку турки шанують та цінують досі, але й повноцінною правителькою — регентшою Османської імперії. Бо її син Махмед IV  став султаном у 4 роки.

А захопили її у полон тут у 12 років. У 15 вона вже як наложниця народила султану Ібрагіму сина.

Надія-хатідже в статусі султанші, єдина з усіх захоплених у рабство рабинь повернулась на Поділля. Кажуть, навіть об’їхала цей брід. Знайшла село, де її захопили. Розшукала там свого брата Юрія. Забрала його у Стамбул та зробила пашею. Вона відгукнулась на заклик козачих отаманів Хмельницького та Дорошенка, взяла колись рідне Поділля під власний протекторат. Це її син Мехмет ІV подарував повну свободу цій території і дав небувалий статут українським козакам. Але це вже інша, не менш захоплююча, історія. Читайте її у наступних номерах.

Уклін вам ще раз, великі українські жінки. Не за статусом, а за силою духу.

Я повторю ще раз і буду повторювати цю статистику: запам’ятайте її і передайте іншим.

Потомки княгині Ольги лише по жіночій лінії стали: 103 – княжними, 53 — дружинами європейських правителів, 8 — Польщі, 3 – Угорщини, 2 — Болгарії, 2 — Німеччини, 2 – Данії, 2 — Франції, 2 – Англії.

Лише одна княжна, королева Анна, стала матір’ю та бабусею 30 королів Франції. 20 українських рабинь стали султаншами і дали більше 100 потомків османської крові.

Ми — великий народ! Українська жінка — двічі жінка. Пам’ятайте це завжди і бережіть своїх матерів, дружин, доньок і онучок. Просто жінок України.

Тетяна Редько,
Заслужений журналіст України