50 років тому в Гавришівці розбився рейс Н-63 «Київ-Вінниця»… У листопаді 1971-го на борту Ан-24б загинули всі 48 пасажирів та 4 члени екіпажу… Пам’ятника цьому «останньому» рейсу 52-х досі немає!
Цими днями виповнилось рівно 50 років страшній авіакатастрофі під Вінницею. У міру давності події не кожен знає про неї. Але ми хочемо згадати та розповісти нашим читачам про цю трагедію. Бо 50 років тому, 12 листопада 1971 року, під час повторного заходу на злітну смугу Вінницького аеропорту розбився пасажирський літак АН-24, що летів рейсом Київ-Вінниця із столичних Жулян. Про авіакатастрофу, в якій загинули 52 людини, очевидці потім розповідали, як про страшну таємницю… Бо тоді про таке не писали газети і не показував телевізор!
«Поруч із палаючою машиною сидів хлопець — від сильного удару з нього повністю зірвало одяг».
Лише через десятки років свідки загибелі двомоторного турбогвинтового пасажирського літака АН-24 розповідали правду про найбільшу авіакатастрофу на вінницькому летовищі.
– Я тоді на злітній смузі готував літак до відправлення. Рейс із Риги сів нормально, а борт із Києва різко вийшов із туману із великим креном, торкнувся лівим шасі бетонки. Потім черкнув лівим крилом землю та миттєво загорівся! — згадує свідок трагедії, тодішній головний інженер старого аеропорту Валерій Бегер.
– Хлопок був несильним, але по звуку – як атомна бомба. Всі кинулись гасити літак. Навіть пожежні автівки із Вінниці швидко приїхали та допомогли нам збити полум’я із борту. Спершу людей не було видно із того рейсу… Але коли відтягнули фюзеляж, то стало зрозуміло – жертв багато! І всі мертві…
Також до найменших подробиць обставини тієї жахливої трагедії пам'ятає один із її очевидців – колишній директор державного підприємства «Вінницький аеропорт»:
– Я тоді працював начальником дільниці авіатехнічної служби. Після наради у головного інженера авіаційно-технічної бази співробітники тільки-но зібралися розходитися. Було близько одинадцятої години ранку. З вікна кабінету відкривалася панорама льотного поля. Пам'ятаю, тільки встиг подумати, що складні нині метеоумови — майже біля землі повис край важких хмар, йшов дрібний дощ, — як раптом з хмар буквально випав літак і впав з великим креном поруч із злітною смугою. Пролунав страшний вибух. Кинувши папери, ми побігли до літака, — згадує заслужений працівник транспорту України, ексдиректор державного підприємства «Вінницький аеропорт» Віталій Коларж. — Полум'я вже лизало фюзеляж. Поруч із палаючою машиною сидів хлопець — голова його опустилася на оголені груди — від сильного удару з нього зірвало весь одяг. Більшість пасажирів разом із зірваними від різкого удару кріслами впали один на одного під палаючим крилом літака. «Навряд чи хтось залишився живим», — пам'ятаю, подумав я. А в пілотській кабіні, що відірвалася від корпусу літака, буквально застигли на своїх робочих місцях командир повітряного судна, другий пілот і бортмеханік. Травм у них не було помітно, і ми подумали: може, хто живий? Але всі члени екіпажу, на жаль, були мертві.
«Начальник диспетчерської служби нашого аеропорту запізнився на той нещасний рейс лише на хвилину!»
- Віталію Олексійовичу, у цьому рейсі нікому врятуватися не вдалося?
- У п'ятьох людей ще промацувався пульс, але отримані травми виявилися несумісними з життям — вони померли в каретах «швидкої допомоги» дорогою до лікарні. Літак був повністю завантажений, загинули 48 людей плюс чотири члени екіпажу. Дивом не встиг на цей рейс у Києві начальник центральної диспетчерської служби нашого аеропорту Наум Левін, на його місце посадили якогось пасажира. Ми потім дізналися, що через складні метеоумови в Жулянах зібралося багато пасажирів — потрапити на літак кожен вважав справжнім везінням. Повернувшись іншим рейсом з відрядження і дізнавшись про те, що сталося, Левін довго не міг прийти до тями. Він розповідав, що спізнився на той нещасний рейс лише на хвилину! Ось і не вір після цього у долю.
Серед пасажирів АН-24, що розбився, була і група працівників Аерофлоту, які на Вінницькому 421-му ремзаводі цивільної авіації мали отримати відремонтований літак.
Впізнавати членів екіпажу ми з техніком вирушили до моргу. Це було жахливо: купа тіл, багато хто без рук чи без ніг. Знаєте, мені чомусь дуже добре запам'яталася така деталь: біля бортпровідниці, коли ми підбирали її на місці події, залишалися на грудях лише шматки лацкана форменого піджака з блискучими гудзиками та золота обручка на руці. А в морзі шкіра так набрякла у загиблої, що повністю поглинула обручку на пальці нещасної…
- Кажуть, у Вінниці після тієї катастрофи люди перестали літати? Це правда?
- Так! Це гірка правда… Бо Вінниця тоді побачила стільки біди та похорон у цинкових трунах… Нині в це важко повірити, бо наш невеликий аеропорт на той час приймав близько 20 рейсів на день…
Незабаром до Вінниці прибула досить представницька комісія з міністерства розбиратися в тому, що сталося.
Висновки комісії, яка розслідувала авіакатастрофу: «Звалення на малій висоті при спробі посадки після другого кола. Літак не був обладнаний засобами об'єктивного контролю, і встановити справжню причину звалювання досі неможливо…»
Сергій Годун
