Така собі спокійно-незалежна,
Вибаглива і в щасті, і в журбі,
Кажу собі:
«О жінко обережна,
Чи вперше пастку
оминать тобі?»
Цей чоловік — екстрим,
химера, морок,
Мінливий вогник у трясовині,
Мовчить, а очі — пестять
і говорять,
Водночас і жорстокі, і сумні.
Кажу собі: «О жінко,
ти ще вільна.
Забудь… слова і це
важке лице.
І погляд, що так владно
і повільно
Тобі шовкове випліта сильце…»
Як він тебе тим поглядом голубить…
Гляди, від того жару не займись.
Він не лукавить. Він і справді любить
Так, як вогонь — сухий торішній хмиз.
Диви, який нехрещено-печерний
Відьмак чи жрець, чи просто — людожер.
О, ці боги кохання
кровожерні!
Боги кохання не живуть
без жертв!
Їм треба крові, і вогню,
і чаду,
Словесного лукавого сміття
І сліз, і кривди, і благань,
і зради,
Брехні, печалі, туги, каяття.
Кажу собі: «Це все було…. коли ще…
Тепер, сказати б, ти —
уже не ти.
У тебе ж серце —
люте попелище.
Що він у ньому хоче віднайти?
Він щось таке в тобі таємне бачить,
Що ти давно забулася сама?»
…Ти плачеш, жінко?
О, невже ти плачеш?
А ти ж казала — в тебе сліз нема…

Тетяна ЯКОВЕНКО, поетеса