Болючою темою для вінничан стали шокуючі історії про заробітки. З кожним роком все більше і більше українців виїжджає на заробітки в різні країни Європи.

Більшість із них батьки. Хтось один — мати чи батько – їдуть, щоб забезпечити успішне майбутнє своїм дітям. Та коли повертаються, то у розпачі констатують, як бездарно розтранжирили їхні кошти діти і чоловіки чи дружини. Сотні таких листів ми отримуємо на адресу «33-го». Сьогодні друкуємо деякі із них. Тема болюча. Бо ледь не кожен роздумує, їхати на заробітки чи ні. Ми не відмовляємо, розуміємо, що їдуть туди не з доброї волі. Але при виборі врахуйте ці розповіді і принаймні перестрахуйтесь.

Ось що думають наші читачі.

Галина Ошовська з Польщі: — Мию підлогу у польському супермаркеті, щоб зібрати доньці на квартиру.

З першим чоловіком розлучилася після двох років шлюбу. Він мені залишив нашу спільну доньку і квартиру. Мені було дуже важко самій з малою дитиною. Не вистачало грошей на все. Тому домовилася з сусідами, що поки маля спить, буду прибирати під’їзд, а вони мені за кожен поверх платили по 50 грн. Такого приниження ніколи не відчувала, але терпіла. Якось на прогулянці зустрілася з молодим чоловіком, який гуляв з двома малими хлопчиками. Як згодом виявилося, він вдівець. Ми познайомилися ближче і вирішили зійтися. Для великої сім’ї потрібно було велике житло. Тому я продала свою однокімнатну квартиру, а він свою двокімнатну і купили будинок на околиці міста. Донька не знайшла спільної мови ні з вітчимом, ні з його дітьми. Часто тікала з дому. А в неповних 17 уже вискочила заміж. До цих днів вона мені дорікає, що я продала татове житло і залишила її без даху над головою. Продати хату і зруйнувати свій шлюб не хочу. Тому вимушена податися на заробітки за кордон.

Зараз працюю прибиральницею в сумермаркеті в Польщі. За місяць маю 600 євро. Але робота каторжна, по 12 годин. Ноги, як колоди, спини не чую… Не знаю, чи надовго мене вистачить. Якби хоч відчувала елементарну вдячність за свою працю, але донька зі мною не розмовляє… Що мені ще зробити, щоб завоювати її прощення?!

Алла Гнатюк, Козятин: — Зараз вигідно їхати на заробітки. Бо в Україні роботи нормальної немає. А як і є, то хіба це зарплати? Копійки! Ледь на життя вистачає... От моя сестра із чоловіком поїхали на заробітки у Чехію. Працювали там майже 6 років. Повернулись, купили собі шикарний будинок, відкрили магазинчик маленький. Мізки у них є, тому бізнес вирішили розвивати. І вже за три роки мали власний мінімаркет. Тепер, як-то кажуть, вони із елітного кола… Але і простота залишилась, бо вони добре пам`ятають, як важко ці гроші зароблялись. Чоловік цілодобово на будівництві працював, а дружина підлоги мила. Та все ж вони змогли відкласти гроші, повернутись на Вінниччину із капіталом. Тепер і дітей своїх вчать цінувати все, що є. Малюки навіть допомагають їм на вихідних у магазині.

Анна Черниш, Гнівань: — Про історію із заробітчанами у нас гуде все село. Була собі проста родина. Чоловік та дружина любили один одного. Дуже набожні були. Декілька разів на тиждень до церкви ходили. А дітям своїм забороняли навіть мультики дивитись — можна було тільки читати казки, бо телевізор дає погані звички малюкам, вважали вони. Якісь там родичі у них в Ізраїлі влаштувались. Ось і запросили на заробітки наших земляків. Звісно, дітей залишили тут на стареньку бабусю. А самі поїхали заробляти. Планували відкрити своє ательє, бо дружина до цього здібною була. Та ще й за фахом швачка.

Та от, діти після їхнього від`їзду лише пів року пожили, як раніше. А потім відчули смак грошей, то і життя своє почали по-новому. Спочатку гуляти ходити почали, потім випивати та покурювати цигарки. Вже тоді їх в церкві навіть бачити перестали... Ще пізніше бабцю вони вигнали жити у літню кухню, а самі вечірки у будинку влаштовували. Там і «травка» була, і міцне спиртне.. А бабуся старенька замикалась у своєму будиночку, щоб її лише не побили. Бо на тому подвір’ї бувало всяке...

А потім приїхав тато. І признався, що з мамою в Ізраїлі вони розійшлись. Вона знайшла собі місцевого бізнесмена. А він — заробітчанку із України. Та коли побачив, як живуть його діти, сказав, що відрікається та переїжджає до своєї коханки на Західну Україну. Мама взагалі сказала, що тепер займається лише своїм життям. А діти нехай самі про себе дбають. Тим паче, що вона скидає на це кошти.. З цього нічого хорошого не вийшло, бо син став наркоманом, а донька завагітніла у 17 років. Тепер виховує донечку разом із бабусею, бо заміж так і не вийшла..

Олена Ливада з Чехії: — Я в Чехію, а вдома відеокамери слідкують за донькою. Бо ні бабуся, ні нянька не справляються. Софії – 13. Змалечку вона була дуже організованою та відповідальною. З 5-ти років допомагала мені на кухні, вміла макарони зварити, посуд помити. Коли пішла в школу, завжди сама робила домашні завдання, відвідувала два-три гуртки. І це все без жодного примусу.

Коли я втратила у Вінниці роботу, змушена була поїхати працювати у Чехію. З донькою залишився чоловік. У мою відсутність він вирішив влаштувати своє особисте життя, а на дитину не звертав уваги. А я по телефону не могла контролювати кожен її крок. Донька з’їхала по навчанню, покинула танці та вокал. Увесь день тільки тусовки з друзями, ще й зі старшими за неї.

Вони її навчили всього — курити, випивати, статевим стосункам... Взяла відпустку, прилетіла в Україну і була шокована... Чоловік спить з моєю подругою, а донька завела собі кавалера...  Зробила «розбір польотів» усім. Коханого з валізами виставила за двері. А для доньки привезла бабусю і найняла няньку. Сама поїхала назад на роботу. Але бабуня мало не щодня дзвонить і жаліється на онуку. То курить на балконі, то пляшки з-під пива під ліжко ховає. І друзяки її від нас не виходять...

Вислала гроші, щоб поставили у кожну кімнату камери. Тепер я бачу, що в будинку відбувається. Софія про це знає і вже менше порушує дисципліну вдома. Але поза будинком все те саме... Я вже купу грошей витратила на контроль за нею. Не хочу втрачати роботу в Чехії, бо таких грошей в Україні я ніколи не зароблю. І боюся втратити доньку. Що мені робити?

Інна Корсун, Жмеринка: – Заробітки — це і добре, і погано. Ось, наприклад, у нашому райцентрі мама-одиночка виховувала сина. Коли підріс, то зрозуміла, що йому потрібно і житло купити, і освіту оплатити. Поїхала у Польщу на завод працювати. Наскладала грошей. Купила малому квартиру. Хоч однокімнатну, але в місті. Із хорошим ремонтом... Так мріяла, щоб він одружився і мав своє сімейне гніздечко.

Та варто було поїхати на заробітки вдруге, як син квартиру в автомати програв. Та ще й заборгував 5 тисяч доларів кредиторам. То нещасна мама потрапила у психлікарню, коли дізналась, що наробив її син. Бо вона, як проклята, 5 років пахала, кожну копійку відкладала, щоб цю квартиру синові купити.

Скільки здоров`я свого там лишила. Та замість щасливої старості з внуками лікує нервові зриви. І постійно сина витягує із ігрових боргів. Вже і кодувати його пробувала, до бабок різних возила, щоб викачали. Але все без толку. Він як зірвався після її перших заробітків, так і по сьогодні займається дурницями.

Марія Швець, Томашпіль: — Мої батьки мені дуже допомогли. Спочатку тато поїхав на заробітки в Німеччину, а потім і маму забрав до себе. Вони нам із сестрою освіту хорошу дали. Купили житло. У нашому будинку ремонти поробили. Потім повернулись назад. Ми безмежно вдячні їм за таку допомогу. Тому зараз працюємо і стараємось, щоб віддячити їм. Вже навіть традицію таку завели: на їхню річницю одруження щороку даруємо путівки на відпочинок. Маємо престижні роботи. Тому нам в радість віддячити батькам. Бо всім завдячуємо саме їм.

Від редації. Своїми думками можете поділитись і ви.