Алла Мрищук — мама всесвітньовідомих боксерів із Немирова Романа і Тараса Головащенків — розповіла, як виховала синів-чемпіонів.

— Пані Алло, сьогодні ваших синів знає уся боксерська спільнота, за їхніми перемогами спостерігають тисячі українців. Але за титулами і поясами — велика робота, левову частку якої виконували ви як мама. Поділіться секретом, як виховати синів-чемпіонів?

— У нас спортивна сім’я. Я — майстер спорту з легкої атлетики по семиборству. А їхній батько — майстер спорту по велогонках на треку. Коли народилися хлопці, було однозначно вирішено, що вони будуть займатися спортом. Змалечку привчали їх до здорового способу життя. Тоді була модна методика Нікітіна — обливання холодною водою, ходьба по снігу. Усе це ми з дітьми виконували. Як тільки хлопці почали ходити, батько привчав їх до фізичної культури. Коли сини йшли до 1-го класу, вони вже вміли 100 разів віджатися від підлоги.

— Одразу вибрали бокс чи були інші спроби?

— Тоді у Немирові не було великого вибору спортивних гуртків — бокс і легка атлетика. А це були 90-ті роки, популярним був фільм «Фанат». Хлопчики усі хотіли займатися бойовими видами спорту. Оскільки карате у Немирові не було, Роман і Тарас обрали бокс. Їхнім першим тренером був батько. А потім з ними займався Віктор Андрійович Айвазіді.

— Ходили з синами на тренування? На всі їхні змагання?

— Ні! Вони категорично заборонили, щоб я навіть у залі була. Відчувають моє хвилювання, а це лише заважає.

Пам’ятаю перші виїзні змагання у Могилеві-Подільському. Скільки у мене нервів згоріло, бо маму не взяли з собою… Хлопці тоді були ще зовсім малими. Рома — з вагою 26 кг, а Тарас — 24. Це з такої вагової категорії ми починали…

Пізніше спробувала прийти на бій, коли на День міста Тарас боксував у вінницькому парку. Але син наче прочитав мої думки — одразу подзвонив і заявив: «Побачу тебе серед тисячі, кину рукавиці і піду з рингу»… І до Романа якось намагалася потрапити на змагання. Тільки під’їхала машиною до зали, де вони відбувалися, він дзвонить, щоб навіть не заходила… Зрідка навіть відео боїв дивлюся. Можу лише початок, коли вони заходять з українським прапором, і все… Бо кожен поєдинок залишає рубці на маминому серці. Але жодного разу не пошкодувала, що сини обрали ринг.

— Школа поступилася боксу?

— Ні. У нас однакові були вимоги щодо навчання і щодо тренувань. Дев’ять класів сини закінчили з відзнаками. Потім два роки навчалися у Вінницькому обласному інтернаті для обдарованих дітей. Там був клас фізичного виховання.

Потім мама захотіла, щоб вони вступили у Вінницький торговельно-економічний інститут. Це тоді було дуже престижно, по-перше. А, по-друге, там були створені гарні умови для спортсменів.

– У вас чи синів є якийсь ритуал, який обов’язково виконується перед важливим боєм?

— Я йду у монастир молитися, бо з кожним роком мені все важче переживати цю тривогу… Хлопці також читають молитви. Тарас за добу до бою ні з ким не спілкується. І Рома намагається усамітнитися. Зараз тренується в Іспанії, в горах.

— Рома уже одружився, а яка доля Тараса?

– Ромина дружина з Немирова, дуже гарна дівчина, вона мені як донька. Їхньому сину Давіду вже 7 років. Теж пішов у бокс. Чи буде це професійно — час покаже. Тарас зараз у Польщі. Він, як і Рома, займається тренерською діяльністю, працює у Варшаві.

Рома певний час жив у Німеччині. Коли народився Давід, повернувся у Вінницю, бо вирішив, що син повинен рости в Україні. Це був 2014 рік, почалася війна. Він готовий був йти воювати, але тоді команда тренерів його вмовила захищати честь країни на спортивній арені. Зараз Рома відкрив академію боксу у Хмільнику. Як він каже, якщо хоча б одну дитину вдасться забрати з вулиці, то це вже досягнення.

— Раніше у нашому суспільстві був поширений стереотип, що боксери обов’язково якось пов’язані із бандитизмом. У вас таких пересторог не було?

— Так, якось у наших людей було таке розуміння: якщо спортсмен, то двійочник у школі. Я закінчувала історичний факультет, один професор політекономії мені увесь час говорив: «Руки — гиря, ноги — гиря, гиря — голова». Я намагалася цей стереотип поміняти. Школу закінчила із золотою медаллю. Так само і мої діти. Вони освічені, мають по дві вищих освіти. Рома зараз здобуває третю, яка йому потрібна для тренерської діяльності.

Коли вони пішли у бокс, тренери одразу попередили: «Ви б’єтеся тільки в рингу!» У нас це правило йде червоною лінією по життю.

— Рома шукав себе у політиці, це для нього був невдалий досвід?

— Він зрозумів, що політика — це нечесна гра. Побачив, як під час останніх виборів все купувалося-продавалося, і був розчарований. Рома вирішив, що тут з нього користі не буде. Цю нішу заповнив іншою діяльністю — співпрацює з міжнародною Антинаркотичною асоціацією. Це люди, які свого часу схибили, а зараз повернулися до здорового способу життя. Популярність — це тільки «верхівка айсберга». А світанок приходить до того, хто бачив темряву…

Коли верстався номер, стало відомо, що 8 грудня Роман Головащенко боксує в Києві.

Людмила ПОЛІЩУК