Україна отримала Томос 3 роки тому 6 січня. Цьому передував Об’єднавчий Собор 15 грудня. На нього прийшли митрополити Української Автокефальної Церкви, серед яких митрополит із Вінниччини Роман, митрополити Української Православної Церкви Київського патріархату, серед яких митрополит Михайло, та всього двоє із Московського патріархату. Серед них митрополит із Вінниччини Симеон.

«33-й» продовжує знайомити вас із цими духовними особами. Бо і цей Собор, і вони увій­дуть в історію як творці справді незалежної української церкви.

28 років митрополит Автокефальної Церкви України Роман, як і парафіяни, справжні патріоти України дні, місяці, роки, десятиліття молились і вірили, що їх почує Бог.

Для довідки. Як відомо, Автокефальна Церква України була створена в буремні роки української незалежності – у 1919 році. Потім була заборонена в СРСР. І її очолив митрополит Василь Липківський, який довгий час працював на Вінниччині. Маловідомий факт — тоді майже всі храми Вінниці і області перейшли до Автокефальної Церкви від РПЦ.

Але більшовики, захопивши Україну, зрозуміли, яка це могутня сила – Українська помісна і не залежна від Москви церква. Тому не лише заборонили її, розстріляли тисячі вірян на Вінниччині та священників, але й замордували самого митрополита Василя Липківського, останнього настоятеля Софії Київської…

Лише в 1990 році ця церква була відновлена в незалежній Україні. Але лише формально. Бо всі знали і бачили, які насправді перепони створювались, щоб навіть українська віра не була незалежною.

З початку від­родження Автокефальної Церкви в незалежній Україні, у 1995 році у Він­ницькій області її очолив митрополит Вінницький і Брацлавський Роман.

Тепер цей підрозділ, після отримання Україною Томосу, взяв участь у Синоді, виборах Митрополита Київського і всієї України. Увійшов у Православну Церкву України.

Кафедральний храм цієї церкви у Вінниці (до Томосу УАПЦ) знаходиться при вході до центрального кладовища м. Вінниці. Називається цей Вінницький храм «Всіх скорботних радість». Він — один з найновіших у місті, зведений у 1997 році.

Настоятель цього храму — людина цікавої долі і своєрідного характеру. Митрополит Він­ницький і Брацлавський Православної Церкви України Роман про себе розповідати не любить, намагається триматися осторонь від усіх засобів масової інформації. Хоча це саме він іще 1990 року, за радянських часів, освятив у Кременчуку жовто-блакитний прапор, наступного ранку зірваний і пошматований місцевими чиновниками. Це він першим від­служив панахиду за гетьманом Іваном Мазепою, коли таке нікому навіть на думку не спадало.

Про нього, про храм і про шлях до об’єднання з Православною Церквою України найбільше щиро і з любов’ю розповідають парафіяни. Цілий розділ у своїй книзі «Олівчик в руці Господа» присвятив духовному наставнику вінницький письменник Вадим Вітковський.

Митрополит Роман (світське ім’я Микола) народився на Галичині, в самому княжому Галичі. Після школи Микола Балащук служив в автобаті, в Архангельській області Росії. Він і досі не має свого автомобіля, до храму добирається громадським транспортом. І живе у звичайній двокімнатній квартирі.

Ще до армії він найбільше мріяв піти вчитися в семінарію, але його відрадив від цього товариш, син священника, мовляв, таким чинять перешкоди, не допускають до вступу.

Тому подався до Псково-Печерського чоловічого монастиря. Потім перебрався на Урал, у Пермську область. Через рік він вступив до семінарії.

Через те, що син вступив до духовної семінарії, маму Ярославу Семенівну змусили піти з роботи: зловили з літром молока на прохідній її одну, хоча брали всі, і вимагали заяву «за власним бажанням».

Висвячував Балащука на диякона покійний вже Никодим, митрополит Ленінградський і Новгородський, у 1977 році, восени, а на священника – тодішній архієпископ Кіріл (Гундяєв), теперішній Патріарх Московський і Всієї Русі.

У ті безбожницькі часи були проблеми... Штрафували і раз, і другий, і третій… Піз­ніше казали: «Чому це ви, батюшко, не ходили жодного разу до влади радитися?!»

Роман Балащук став сьомим єпископом Української Автокефальної Православної Церкви. 22 травня 1990 року він став монахом. У 1995 році прибув у Вінницю. Тяжко було виживати. Священників не було. Храмів не було. Влада не підтримувала, як і тепер не підтримує.

– У нашій церкві шлюб не хочуть брати. На цвинтарі стоїть, на кістках… Місце важке. Кругом кістки. Прорвало трубу в храмі, вода пішла, то й там кістки були. Поки будували стадіон біля Палацу дітей та юнацтва, церкву відрізали від централізованого опалення. Ніхто не хотів копатися в тих кістках потім. Але храм освячений на честь ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість». Сама назва свідчить про те, що через цю ікону звертаються до Господа ті, хто перебуває в скорботі й печалі. До цього храму приходять ті, кому найважче.

Митрополит Роман переконаний — вибір є завжди. Він не міг залишитись в Московському патріархаті. Священники автокефальної церкви йшли за ідеєю, щоб в Україні була своя церква. Все це затягнулося на 28 років. Нарешті Українська церква отримала Томос!

Дехто приходить в церкву і каятися, що не за того проголосували. Вважають це своїм гріхом. Якби не купувались за гречку, то все могло б бути по-іншому. У Вінниці дуже модно з владою покладання квітів до Вічного вогню. Покладають і покладають. І хрестяться. А митрополит Роман там не хреститься. «Там нема хреста, там навіть місце не освячене...»

Православна Церква України, отримавши Томос, в муках відроджується. Процес складний, тривалий і часом навіть драматичний.

В управлінні у справах релігій озвучили, що у 2020 році ПЦУ нараховувала 422 релігійних організації. А це 19% від усіх православних організацій області. Серед 414 релі­гійних громад 3 єпархіальні управління (Вінницько-Барське очолює митрополит Симеон (Шостацький), Вінницько-Брацлавське очолює митрополит Роман (Балащук), Вінницько — Тульчинське очолює архієпископ Михаїл (Бондарчук). Віряни не втрачають сподівання, що українська церква стане домінуючою: віримо ми всі все-таки в одного Господа Бога! І це нас об’єд­нує більше, ніж роз’єднує.

Тетяна КОНДРАТЬЄВА