Існує теорія, згідно з якою природа, наділяючи талантами, думками й устремліннями когось одного, ніби перестраховується, даючи схожий “набір”, а заразом і схожий життєвий шлях ще й комусь іншому – приблизно в одному часовому відтинку, в одній країні, за однакових суспільних умов. Таким чином природа (а може, Бог) ніби говорить: “Якщо одне моє зерня не проросте, його замінить інше…”

Долі Симоненка і Стуса – двох Василів, народжених на Різдво – а заразом їхні помисли, прагнення та ідеали наче доводять цю теорію. Їм обом боліла Україна – тим великим, неперебутнім болем, якого нікому не під силу втамувати. Кожному з цих двох поетів нелегко було в житті навіть із самим собою. Обоє не вміли миритися з найменшою несправедливістю. Обоє боролися. Обоє полягли в тій боротьбі – хоч і кожний по-різному. Обом народження на Різдво ніби обіцяло щасливе життя, а жоден його не отримав. Зате кожен і досі світить у пам’ять свого народу, як провідна Віфлеємська зірка. І цього, мабуть, не так уже й мало.

Вони – з одного покоління. Різниця в роках народження – мізерна (Симоненко народився в 1935, а Стус у 1938). Обоє походять із бідних родин, а тому з самого малечку добре знають усьому ціну. Симоненкове дитинство минуло в курній сільській хаті, сім’ю рано покинув батько. Батьки Стуса, рятуючись від примусової колективізації, утікають із рідної Вінниччини на Донбас, улаштовуються працювати на завод. Обидві родини постійно борються зі злиднями, які проте часто перемагають. Обидва Василі рано дорослішають – шкільним урокам віддають куди більше своєї уваги, ніж хлоп’ячим розвагам. Вочевидь, обоє розуміють, що освіта – то єдина стежка, яка може вивести їх із бідного, безпросвітного, приреченого існування. Тому їхні дитячі портрети, написані сучасниками, багато в чому схожі – зосередженість, серйозність і смуток, який уже жив на дні очей.

Закінчивши школу з медалями, Василі здобувають вищу освіту. Обоє освоюють гуманітарний фах – Стус навчається на історико-філологічному, Симоненко – на журналістському факультеті. У вишівських коридорах якраз блукають свіжі протяги хрущовської відлиги. Тогочасне студентство тільки щойно спробувало скинути з себе полуду минулого – колективізації, репресій, тотального страху. Молодь починала розправляти крила назустріч свіжому вітрові. Літературознавець В’ячеслав Брюховецький – услід віршеві Ліни Костенко – якраз і назве шістдесятників “поколінням переплутаних крил”. Як Симоненко, так і Стус повірили у відлигу. Розвінчування культу Сталіна, реабілітація репресованих, загальний дух свободи вселили в їхні серця надію, яка не тільки обманула, а ще й загартувала, приготувала до майбутньої боротьби за свою Україну.

Навесні 1960 Симоненко вступає до щойно організованого Клубу творчої молоді. Завдання Клубу – розбудова оновленої України. Серед учасників новоствореної спільноти – Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, а також і Василь Стус – скоро чи не всіх їх змелють жорна тоталітарної машини, яка змовкла тільки на короткий час. Симоненко разом із Горською розшукують місця поховань тих, кого розстріляли в тридцятих. Знаходять Биківню. Намагаються надати справі якнайбільшого розголосу. Симоненко вимагає, щоб місцям поховань надали статусу національних меморіалів. Вимоги залишаються без жодної відповіді – проте вони почуті тими, “ким слід”. Симоненко опиняється в зоні особливої зацікавленості “відповідних органів”. Жити йому залишається рік.

У вересні 1965, після прем’єри фільму Параджанова “Тіні забутих предків”, Василь Стус бере участь у першому відкритому громадсько-політичному протесті проти ув’язнень української інтелігенції. Його відраховують із аспірантури – ніби натякають, що краще б йому замовкнути. Стус не замовкає. Він затято критикує радянський лад, протестує проти хвилі арештів. Він, мабуть, інакше не вміє. Він навряд чи зручний і комфортний навіть для самого себе. Подейкують, що совєцькі психіатри навіть поставили йому діагноз “патологічна чесність”.

Симоненко теж виявляє схожі “симптоми”, пишучи в щоденнику: “Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше – навчився бути нещирим. Брехня – мабуть, моя професія” (Василь Симоненко, “Окрайці думок”). Скромний, прямий, критичний до себе – аж до самоїдства. Іван Дзюба завважує, що Симоненко ніколи не бував задоволеним собою. “Симоненко говорив безкомпромісно, всі проблеми вилущував чітко, у нього була виняткова ясність думки, повна зрілість суджень. Його хвилювали найрізноманітніші аспекти українського життя – минулого, сучасного й майбутнього. Він багато читав, уточнював, хотів якнайбільше знати про масовий спротив сталінізмові у західних областях України у перші післявоєнні роки”, – згадує шістдесятник Богдан Горинь.

Ця ж сама ясність думки й повна зрілість суджень не дають спокійно жити й Василеві Стусу. Його протести проти порушення прав людини, критичні оцінки панівного режиму врешті-решт спричинили перший арешт. До цього Стус ще не був бунтарем. Він був просто чесною людиною. Справді бунтівні ідеї знайдуть його на тюремних нарах – аби зробити Василя ще безкомпроміснішим, ще незручнішим, ще нещаднішим – передусім до самого себе. Терзання плоті неабияк вивищують дух, дають змогу по-справжньому піднестися над усім суєтним, каже Біблія, – та ще й на таку несказанну висоту, куди рідко яка птиця долітає:

“…Сто ночей

попереду і сто ночей позаду,

а межи ними – лялечка німа:

розпечена, аж біла з самоболю,

як цятка пекла, лаконічний крик

усесвіту, маленький шротик сонця,

зчужілий і заблуканий у тілі.

Ти ждеш іще народження для себе,

а смерть ввійшла у тебе вже давно”.

(Василь Стус)

Симоненкові не судилося досягти таких високих просвітлень, оскільки доля відміряла йому значно коротшу життєву стежку. Симоненкова смерть (та, власне, як і Стусова) досі обростає міфами, здогадами та плітками. За офіційною версією, поет помер від раку нирок. Проте є свідчення, які кидають тінь на цю версію. Улітку 1962 року Василь проводжав друга на вокзал. Закінчилися цигарки. Симоненко пішов до буфету – там було зачинено, хоч до обідньої перерви залишалося ще п’ятнадцять хвилин. Симоненко почав вимагати продати йому цигарки. Буфетниця вчинила лемент, який почули працівники лінійної міліції. Василь пред’явив журналістське посвідчення. “Аааа… Розберемося!” – багатозначно мовив міліціянт. Поета посадили у “воронок”.

Про наступну зустріч із Симоненком згадує його колега, журналіст Віктор Онойко: “Поїхало нас троє. Крім мене, письменник Микола Негода та журналіст Петро Жук. Микола, здається, був добре знайомий із смілянським секретарем (перший секретар парткому – С.О.). І ми спочатку поїхали до нього по записку та розпитали, як знайти міліцейське відділення. З кімнати, що нагадувала карцер, вивели Василя. Побачивши нас, він одразу попросив закурити. “Більше доби не палив, – пояснив, коли прямували до нашого червоного “Москвича”. І додав – Не їв і не спав”. Коли сів на переднє сидіння, закотив рукава сорочки. Усі руки були в синцях. “А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим — не знаю. Якісь товсті палиці шкіряні, з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місці, а по спині й попереку». Ми вжахнулися”.

Симоненко наче передчував свою смерть. У 1955 він написав вірша:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь.

Моє життя – розтрощене корито,

І світ для мене – каторга і кліть…

Так краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Багато літературознавців сходилися на думці, що це радше й не вірші, а заримована публіцистика, де речі називаються занадто вже своїми іменами, де важко знайти складну емоцію й до блиску відшліфовану метафору. Стус же віддавав Симоненкові належне: “…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само…”

Сам же Василь Симоненко передбачив свою поетичну місію майже так само точно, як і свою смерть: “Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас…” (Василь Симоненко, “Окрайці думок”).

Здається, Симоненко прекрасно усвідомлював свою місію. А головне – у нього таки насправді була місія. А значить – краще відкинути літературні лекала, забути на час про художню цінність, про новаторство або його відсутність. Коли йдеться про справді високу місію – пробудити в народові віру в цей самий народ – літературні канони блякнуть. “Симоненко в суспільній свідомості сприймається “більше ніж поетом”, – а отже, спроби оцінити його творчий доробок за допомогою винятково літературознавчого інструментарію a priori не осягнуть усього феномену”, – ставить тверду крапку в цьому дискурсі поет і літературознавець Іван Андрусяк.

Василеві Стусу до крапки ще далеко. Попереду – терниста стежка нескінченних осягань. Оскільки до “паперової” роботи його після ув’язнення не допускають, працює на заводах і фабриках, чесно заробляючи на хліб для себе й родини. Одначе Стус уже не може бути просто робітником – увечері повертатися додому, вечеряти, бавитися з сином, а вранці з легким серцем знову прямувати на роботу. У ньому вже посіяне зерно бунту. У 1979 Стус стає членом гельсинської групи захисту прав людини. Навесні 1980 його знову арештовують. Цього разу до розгляду справи Стуса беруться значно ретельніше. Науковий співробітник інституту літератури Арсен Каспрук принагідно (а насправді на замовлення КДБ) пише рецензію на збірку Василя Стуса “Зимові дерева”. Рецензент не скупиться на гучні епітети: “Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер”. Рецензент робить висновок, що “книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до “поета”, що так порочить свою землю і свій народ…”

Вирок – десять років примусових робіт і п’ять років заслання – Стусові винесли не за дії, а власне, за думки. Джордж Орвелл, 1984, поліція думки. Усі тоталітарні режими сповідують одні й ті самі принципи, усі використовують майже однакові прийоми боротьби з непокорою. Усі бояться не скільки дії, стільки справжньої вільної думки. “Конституція ставила за завдання побудувати комуністичне суспільство. Таким чином, іншій категорії людей (націоналістам та будь-яким інакомислячим) приписувалася могила”, – пише Левко Лук’яненко.

Уже в мордовських таборах Стус зробить спробу відмовитися від радянського громадянства, звернувшись до Верховної Ради СРСР із відповідною заявою: “…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…” Кривавий молох відмовить і в цьому – йому не звикати робити неможливі речі…

Табірні наглядачі знищили збірку, у якій було понад триста віршів. Його відправляють у карцер за те, що читав, обпершись ліктем на нари, і цим самим порушував табірний режим. Йому майже не дають бачитися з рідними, ба навіть листуватися з ними. “Пишите по-русски, так быстрее дойдет”, – радять Стусові. Він продовжує писати українською й навіть ухитряється передати декілька віршів на волю. Чи то ці вірші, що потрапили за кордон, чи то розмови про присудження Василеві Стусу Нобелівської премії, чи й те й інше заразом остаточно затягнули петлю на шиї поета.

У ніч із третього на четверте вересня 1985 року Стус помер. Можливо, від переохолодження, адже температура в камері, де він перебував останній час рідко піднімалася вище п’ятнадцяти градусів. Можливо, від удару нарами. Табірний лікар написав звичну в таких випадках “ішемічну хворобу серця”. Усупереч проханню дружини, рідним не дозволили бути присутніми на похороні. Жодних особистих речей не віддали. Перепоховати прах чоловіка й батька теж не дозволили – ув’язнений мав залишатися в місцях позбавлення волі навіть після смерті, аж до закінчення призначеного судом терміну…

Як і Симоненко, Стус передчував свою долю: “Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…” (“З таборового зошита”). Проте йому таки вистачило життя, аби повністю виконати своє призначення – піднятися до таких незвіданих висот, куди жодна птиця не долітає, людський голос не долинає, звідки чутно тільки кроки Бога. Саме там відкриваються таємниці всіх на світі трагічних шукань і споконвічних осяянь і там уже немає страху смерті:

“Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя”.

(Василь Стус)

Наділивши обох Василів талантом, мужністю й непримиренністю, природа, схоже, у жодному випадку не помилилася. Обоє – хай і кожен у різною мірою – виконали свою земну місію. Яскраве тому свідчення – могутній ген усвідомлення себе українцем, який вони посіяли в нащадках. Від місії до месіанства – рукою подати. Що ж, так тому і бути. Сніжинки їхнього Різдва досі ще обпікають наші повіки. А значить – так тому і бути. Не на одну, а на тисячу хвилин мовчання.