14 січня Православна Церква відзначає велике свято Обрізання Господнього, а також вшановує пам’ять святителя Василія Великого.

Обрізання Немовляти Христа було зроблено відповідно до закону, встановленого для єврейського народу Самим Богом (Бут. 17, 10-14; Лев. 12, 3). За ним кожен єврейський хлопчик повинен бути обрізаний на восьмий день після свого народження в знак Заповіту Бога з праведним Авраамом і його нащадками. Про саме ж Обрізання Господнє згадується у Євангелії від Луки (Лк. 2, 21). У церковний календар свято увійшло в IV столітті. Канон йому був написаний преподобним Стефаном Савваітом.

Також 14 січня Православна Церква вшановує пам’ять одного із найвідоміших святих отців, який входить до числа Великих Каппадокійців, – богослова і проповідника Василія Великого. Митрополит Веніамін (Федченко) пояснює зміст свята Обрізання Господнього, а також причини того, чому цей день не став торжеством, подібним до Різдва або Великодня.

Свято Обрізання зазвичай проходить непомітно. І не знаєш, чи це дванадесяте свято, чи ні. Пасха стоїть вище і поза дванадесятими, отже, залишаються на своїх місяцях Хрещення, Стрітення, Благовіщення, Вхід до Єрусалиму, Вознесіння, Трійця з Духовим Днем, Преображення, Успіння, Різдво Божої Матері, Воздвиження Хреста, Введення в храм та Різдво Христове… Отже, дванадцять.

Зрозуміло, що Обрізання не є одним із цих дванадесятих свят, але глибоко шанується Церквою.

Чому ж воно проходить так непомітно?

І взагалі, у цей день якось не відчувається нічого яскравого і феєричного. Причин цьому декілька. При великому світлі свята Різдва Господнього і при прийдешньому Хрещенні, Богоявленні, Трійці, – це Обрізання, утиснуте між ними, тьмяніє, як зірка при двох сонцях.

Йому навіть часу немає: 31 грудня (за старим стилем – прим. перекл.) віддається Різдво; 2 січня починається вже передсвято Хрещення. А на Обрізання залишається всього-на-всього один день: ані передсвята, ані післясвята немає. До цього додайте ще пам’ять такого великого світильника Церкви як Василь Великий; торжество на його честь теж «послаблює» Обрізання. А після перенесення Новоліття із 1 вересня на 1 січня, люди знають цей день саме як Старий Новий рік, а не як Обрізання. У кожному разі, у сприйнятті вірян це свято – одне з найбільш притінених. Начебто і не свято зовсім.

У чому ж справа?

Я раніше і сам не замислювався над значенням Обрізання. Знав, звичайно, що в цей восьмий день після Народження принесли Господа до Єрусалимського храму для здійснення над ним старозавітного чину, або таїнства, обрізання крайньої плоті. Пам’ятав, що в Старому Заповіті це служило знаменням укладення завіту людини з Богом. Бачив і на іконах, як священник стоїть перед тільцем Немовляти Господа з ножем, готовий зробити операцію обрізання плоті. Потім уже пригадував, що Господь дуже суворо вимагав виконання цього закону від іудеїв, – «обрізаний» вважався Божим, а «необрізаний» – язичником, як і у нас ділили людей на хрещених і «нехристів», нехрещених…

Але все це мені здавалося лише простим виконанням старозаповітного обряду, що не має ніякого стосунку до нас, християн. А зимові святки і не давали часу вдуматися у потаємний сенс цього дня.

Та вже одне те, що Господь благоволив прийняти обрізання (а обрізання в Старому Заповіті мало найбільше значення – як хрещення у християн) і, нарешті, те, що Церква встановила нам це свято, змушує задуматися.

Кожен, хто має намір жити за новими законами, спочатку повинен виконати старі. Це покаже, що він справді «законослухняна» людина, а не своєволець. Той має право встановлювати нове, хто виконав старе.

Господь прийшов встановити Новий Закон, і Він повинен був виконати Ветхий. І ось Він із самого Свого народження (обрізання – перше священнодійство у житті дитини) відразу ж починає виконувати закон. Законодавець першим підкоряється закону.

Якщо наш Господь виконував закон, то і ми, за прикладом Його, зобов’язані робити те ж саме. Тобто, перш, ніж досягати високих духовних вершин, ми зобов’язані спершу виконувати заповіді про діла; перш, ніж молитися своїми словами, потрібно виконувати церковний чин; перш, ніж дійти до свободи духу, потрібно навчитися дисципліні і смиренню; перш, ніж досягти безпристрасності, потрібно вести боротьбу з пристрастями і особливо з «власної волею»; перш, ніж дійти до досконалості любові, потрібно навчитися виконувати хоч якісь прохання влади, Церкви (наприклад, про пости). Одним словом, перш, ніж стати новозаповітною людиною, потрібно ще побороти в собі себе ветхого.

Господь перед тим, як отримати в таїнстві Хрещення благодать Святого Духа, спочатку виконує закон. Для Христа Спасителя, Який воплотився від іудеїв і почав із них своє служіння, дотримання букви закону було особливо важливе. Іудеї й так були страшенними законниками. Вони, зрештою, і Господа розіп’яли тому, що Він здавався їм противником закону. І Христос мусив рахуватися із цим законництвом, як це пізніше робили й апостоли, інакше його і слухати не стали б. І «батьки» Господа – Йосиф і Пречиста Діва Марія – не могли вчинити інакше, як тільки «за законом», будучи праведними євреями. І Господь виконав всі приписи. Звичаї – велика сила, особливо, коли вони мають релігійне підґрунтя.

Людина древня повинна була виконувати закон, щоб врятуватися. Христос такої можливості не мав. Господь замість людини взяв на Себе виконання закону. А виконувати закон – значить проявляти смирення, слухняність Законодавцю Богу, значить – відректися від своєї волі. Виконанням закону Господь показав, що і перші люди могли б дотриматися заповіді Божої. А якщо не зробили цього, то винні самі перед Богом. А Син Його несе спокуту за їх же непослух. Він Хрестом заслужив владу клопотати перед Отцем про помилування тих, хто не дотримався закону і заповіді. Апостол Павло говорить про Христа: Він був послушливий аж до смерті. Нинішнє обрізання стало початком тієї Спокути. Утім, цим початком було вже саме народження Господа; обрізання – вже продовження цього добровільного спокутного подвигу – уже промовисто засвідчуючого про смерть, Хрест, Голгофу.

Отож, обрізання відбулося. Заповіт із Богом відновлений. Як ми знаємо із Євангелія (Лк. 2, 21), при обрізанні у восьмий день після народженні дитині давали ім’я. Це робив, зазвичай, батько новонародженого (у храмі), а перед тим, найчастіше, називала матір. Так, Єва сама дала ім’я Каїну, Лія – своїм синам, Яків та Рахіль – Веніаміну, Анна – Самуїлу, мати і батько – Іоанну Предтечі і т. д.

Імена давалися не випадкові, а із глибоким значенням. Зазвичай в імені означувалось здійснення чого-небудь довгоочікуваного або призначення дитини у подальшому житті. Господь прийшов для того, щоб врятувати людей. Тому як Його було інакше назвати, якщо не Спаситель? Очевидно? Безсумнівно. По-єврейськи Спаситель (Ісус) – Ієхошуа (або скорочено Ієшуа), що означає «Бог Спаситель».

Інакше кажучи, в імені Його одним словом названо те, що відбувалося справою, чином, обрядом – обрізанням як знаменням встановлення зв’язку Бога з людьми. Покликання Господа – в одному імені: Спаситель. Ісус – ім’я Йому.

Так новозавітне сплелося з старозавітним: прийшов Спаситель «ветхої» людини, щоб зробити її «новою»; Старий Заповіт переходить в Новий. І тепер зрозуміло, чому обрізання мусило стати першим святом після Різдва Христового: тут вузол Старого і Нового Заповітів, кінець одного і початок іншого. Це визначення усього майбутнього Його шляху. Тому й свято припало між Різдвом і Хрещенням. Звідси взаємозалежність подій: спочатку народження, потім означення Його служіння, і вже тоді вихід на проповідь – Хрещення.

А тоді в Єрусалимському храмі прихованого значення імені Ісус, крім Йосифа та Марії ніхто не знав. При народженні були пастухи, волхви; дізнався Ірод, книжники. А тут – тільки Йосиф, Марія, та ще священник, який здійснював обряд… Іменини Господні були таємними, сокровенними. І зміст свята такий же – «захований» між двома іншими великими подіями. Так нам відкривається, що нинішнє свято є «день Ісуса». Якщо Вознесіння є «день Спаса» – день Його як Уславленого Сина Божого, як Бога, то нинішній день є Його днем як Людини.

Нині Господь прийняв на Себе людське ім’я як «Син людський», нині Він «вписався» у наше «громадянство» земне, щоб потім приписати нас, при Вознесінні, до громадянства Небесного.

Нині особливо чітко видно, що Він – «наш»: називається, як і всі, як Немовля – безпорадний. Слава Божа ще не так помітна у Ньому. І обрізується – плотськи, по-людському… Він був зовсім, абсолютно, як і ми, Людиною.

Мимоволі приходить порівняння з нашими іменинами. У старі часи ім’я давалося теж у восьмий день батьками або хрещеними. І у нас це «своє», сімейне, тихе свято. І у нас іноді давали імена зі значенням, а особливо – чернечі.

А тепер висновок: у день іменин Господа потрібно просити милостей у «іменинника», про Якого апостол Павло говорить, що Бог Отець після Вознесіння дарував «ім’я понад усяке ім’я, щоб імені Ісусовому всяке коліно вклонилося: небесне, і земне, і підземне; і всяк язик визнавав, що Господь Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця »(Фил. 2, 9 – 11).

Значить, цього дня – і ми повинні поклонитися Йому, як Господу, подякувати Йому, що прийшов заради нас, і просити головного, про що говорить Його Ім’я, і що робить Він у чині обрізання – врятувати нас.

Ісусе Спасителю – спаси нас!
За матеріалами сайту «Православ’я і світ», переклад – архімандрит Герман (Кулакевич)